Але що за молодчина полковник! От хто знав, як їм дошкулити: разом посадив, гризіться, мовляв, а ми вас і злапаємо! Ха-ха-ха! Психологія!

Я не знав, що мені робити. Поля знала про всю історію, але її не було дома. Куди вона могла піти? Що вона думає?

Я знов побіг додому. Але Поля не заходила. Я пішов у клуб, може, вона мене там шукає. В клубі її не було, але була компанія — пристав, двоє поміщиків, земський землемір і ще якісь люди. Вони балакали про історію в тюрмі. Побачивши мене, вони всі так і кинулись до мене.

— А що? Ага! Ну, що скажете? Як же там «товариші»?

Всі були задоволені, і всі були обурені тим, що були обмануті. Не дивлячись на те, що вони не ставились прихильно до «важних», таємність їх і сила робила на них вражіння. Вони «їх» поважали і боялись. Кого? Якихсь жидків, якихсь пройдисвітів, які навіть з собою не можуть ужитися.

Я ще більше хотів бачити Полю. Вона, мабуть, у фершалки.

Але й у фершалки її не було. Не знайшов я її й у «товариша Шльоми».

Зате я знайшов скрізь те саме, що в тюрмі і в клубі.

Город був повний тою історією. Царевичі перевернулись у звичайних жидків.

— Та бить їх, падлюк! — пам’ятаю, кричав Власов, бакалейщик. — Що з ними церемонії розводить?

І всі перекупки слухали його з співчуттям і теж кричали щось з обуренням.

Я анов пішов у тюрму. «Чорного» зв’язали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. «Білий» об’явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудні-ше. Серед уголовних був заколот. Одні стояли за «важних», а другі кричали, що «важні» дуже заважничали й що кони такі ж арештанти, як і всі, і нема що з ними «ваньку валять».

Полі все не було.

Я знов пішов додому. Вона сиділа у мене. Я аж похолонув, побачивши її, — під очима ємні круги, ніс загострився, очі божевільні.

— Що з тобою? Де ти була?! — жахнувся я. Все пальто її було задрипане, наче вона бродила десь по болоті. (Тоді була одлига).

Вона тупо подивилась на мене і немов байдуже сказала:

— Я ходила гулять… Ну, чув ти, що в тюрмі було?

Я бачив, що байдужість її ховає за собою цілу катастрофу, і, тримаючись принципу «бий по гарячому», рішив щиро й по душі поговорити з бідною дівчиною.

Перш усього я одверто й рішуче висловив перед нею власне вражіння. Нас обдурено, се — факт; ми були ідеалістами, але дійсність, як і завжди, сміється з ідеалізму. Нас покарано за довір’я, але ми мусимо твердо й покірливо винести кару. Хай вона нам буде наукою.

Сі люди — не те, що ми уявляли. Хай так, мм смиренно приймемо цю науку життя і одійдемо од цих людей. Ми не будемо смішними в очах других і сховаємо нашу колишню довірчиву прихильність до їх. Всьому своя пора. Буває час, коли уявляють себе розбійниками і, вискочивши з-за шафи, вбивають дерев’яними револьверами проїжджих купців.

Але не можна все життя сидіти за шафою і з дерев’яних револьверів убивати проїжджих купців. Настав час, коли життя навчає нас, що шафа є шафа, а не ліс, і що проїжджі купці не проїжджі купці, а Петрусь, Івась і т. д. Настає пора, коли людина серйозно вже починав дивитись на своє призначення в житті, коли приступав до діла, до тверезої роботи. Сей час і для нас настав.

Я передаю цілком об’єктивно все, що я говорив. Здається, в сьому нічого не було ні дурного, ні смішного. Все логічно, просто і справедливо.

Але, — я вже казав, — логіка для Полі була наче капелюх. Хочеться — надіне, хочеться — скине. Ось, наприклад. Вислухавши мене ніби з увагою, вона раптом питається:

— Так тобі вже смішні твої ідеї, в які ти вчора вірив? Ну, що їй на се говорити?

— При чому тут ідеї? Я тобі кажу, що і люди…

— Ні, лишімо сих людей, де твої ідеї ділись?

— Мої ідеї зо мною.

— З тобою, а ти на волі?

От, маєте! Ніби як людина має якісь ідеї, так неодмінно мусить бути в тюрмі.

Та до чого тут воля? Ну, я на волі, так що з того? Нічого… От і вся аргументація.

— Слухай, Полю, не будь дитиною, подивись в очі дійсності, як доросла, розумна людина. Годі забавок, фантазій, час покинути все се і братись до справжнього життя. Ось я подам на височайше прохання, щоб прийняли в університет, давай поберемся, і будемо ж й т й. Ти сама бачиш, що ті люди, котрим ми так всею душею віддавались, не такі, якими малювала нам наша фантазія, їх таємність нас вабила. Коли таємність сю знято, дійсність стала перед нами цілком… Годі вже нам бавитись з єврейчиками, дворниками, не личить се ні тобі, ні мені. Всьому своя пора… І небезпечні сі забавки. Добре ще, коли віриш, а тепер се тільки без глуздя. Подумай, що було б з твоїм батьком, якби нас якось запідозрили і забрали. Я тільки тепер чую жах. Що ми робили?! Раптом Поля встала.

Я знаю, мені не повірять, але я мушу бути правдивим. На всі мої слова, на всі докази вона одповіла ось чим:

— Мій батько — мерзавець. Чуєш? Ти знаєш, що він бив «чорного»? Ні? Він разом з старим жандармом вів усе се з ними. Всі його жалоби — брехня і політика. Він чекає тепер нагороди за свою мерзоту? Добре! Завтра він її матиме… А ти… ти такий же і ще більший мерзавець, ніж вони! Ти гірше темних перекупок, гірше всеї сволочі, що злорадствує! Мерзавець!