Селяни вмент дали знать додому, родичам та на свої кутки, і в город наїхав цілий ярмарок. Біля монопольок стояв цілий день радісний ґвалт, крик і п’янство. Всі ждали з губернії губернатора, який мав випустити «царевичів» і ділити землю.

Мусила поліція нагаями трохи розвіяти рожеві мрії дядюіпок і розігнати по їхніх кутках.

А «товариші» навіть збирались іти д6 тюрми й «гребувати» (неодмінно «гребувати»!) визволення героїв. Ледве удалось заспокоїти сміливих єврейчиків.

По вищих же кругах було незадоволення. Пристав раніше був певний, що як «всипать сим важним по 25 гарячих», то вони зразу скинуть з себе таємність. Але тепер він уже й за сей спосіб не міг поручитись. Тепер, мовляв, справу поставлено так, що і 250 не поможе. Розуміється, тепер мужичня може розпускати всякі фантазії. Губернським всяким птицям се, звичайно, не свербить, а йому, приставу, доводиться за се одбувати своїм здоров’ям і навіть життям. (Бідолаха Семен Семенович пристав! — йому таки дуже надірвали здоров’я парубки біля Ярининої хати. Мусив в одставку навіть податися. Де то він тепер!)

В вищих колах було невдоволення і ще більший потайний страх перед таємними «двома». Не тільки дозорці, але й вищі од їх були переконані, що тепер ніякі сили не зможуть зломити «важних», ніякі стіни не вдержать їх і нічого дивного не буде в тому, коли в якусь ніч весь город буде перерізано.

Але я й Поля тільки раділи з такого настрою, коли «вони» втічуть, — їх навіть ловити не будуть.

Одне нас турбувало, се те, що Замойченка й Безродного тепер од ставили од «важних». Стояли тільки Струк та Курка. Безродний був навіть задоволений з того, але Замойченка неначе з високої хмари, з якої він дивився на комашинок-людей, несподівано струсили в брудну калюжу. Кілька днів він ходив розтеряний і пришиблений, навіть не огризаючись на глузування товаришів — дозорців шпани. Але натура взяла своє. Новий пояс, хуражку він не носив уже, це — правда, і чоботи не ваксив, не закладав лівої руки за кушак, але все ж таки тільки він один і міг розказати про «важних». Все ж таки, як Курка чи Струк не міг чомусь прийти на службу, до кого прийдіте-поклонімося? До його, Замойченка.

І дійсно, ми тільки від його знали, як почали жити «важні».

— Ну, що, Замойченко, як там живуть государствені? Замойченко неодмінно мусить строго озирнутись перед тим, як говорити.

— Хорошо живуть. З расположеніем. Разговори, так прямо… ех! государствениї…

— Що ж то зі разговори?

— Е!

Замойченко таємно махав рукою, але не говорив нічого.

Ми з Полею все ж таки ламали голову, як бути з дозорцями. Без свого дозорця зробити утечу неможливо. Поля вже серйозно пропонувала дикий план: схопити Курку, засадовити його десь на кілька днів, пустити чутку, що його вбито, і постаратись на його місце поставити Замойченка. Потім Курку випустити.

Звичайно, се був дитячий проект, із Шерлока Холмса, але, одначе, як же бути?

Вже дощик перетворився в сніжок, а ми так і не придумали нічого. Відносини наші ставали все неспокійніші, наструнчені. Замакітрена голова моєї нареченої була повна всяких нісенітниць, з якими доводилось щохвилини боротись. До «тайних» була собі дівчина як дівчина, була навіть хороша дівчина, добра, чула, не дурна. Єдина хиба — се її любов до всього загадкового. І «тайні» роздули своєю близкістю сю любов до якоїсь манії, їй уже було мало книжечок, які вона виписувала од товаришів з губернії, дворники її не задовольняли; становище батька соромило; вона вже хотіла жертви, хотіла віддати себе всю в «іскупленіє» гріхів батьків своїх. «Народ, ідеали» вже не сходили з уст. Я вже старався зробити утечу, щоб дурна дівчина могла трохи очутись од гіпнозу цих людей.

Але вийшло щось інше.

Минуло вже місяців два, як «важні» сиділи разом.

Спочатку ми знали дещо про них через Замойченка, але потім їх обгорнули такою тайною, що ми ні одним оком не могли зазирнути до їх.

В губернії звідкись довідались, що Замойченко розповідає «сім про «государствених» і його вже не підпускали навіть у той коридор, де сиділи вони. А при потребі брали Безродного.

Натурально, Замойченка се надзвичайно образило, він присягався, що «скрутить голову тому паршивому» Безродному, подав прошенія, лаяв жандармів і «важних», але те йому мало помогло.

Ми зостались цілком одірваними од «їх». Безродний мовчав; Макар Авдійович лютував, як його запитать про «тайних»; Курка і Струк були глухонімі.

Се нас непокоїло і наводило на всякі дикі гадки (джерелом яких була, звичайно, Поля). Розуміється, за все, на думку Полі, був винен тільки я. Якби я енергійніше брався до організації утечі, якби я щиріше віддавався «ідеалам, народові, ділу, боротьбі», то все давно було б уже чудесно.

Я мусив винувато мовчати або виправдуватись.

Але так тягнулось недовго.

Знов почали ходити чутки про «тайних». Звідки вони брались, хто їх пускав, ми не могли дізнатись. Допитів «важним» не було (старший полковник їх не чіпав), поводились з ними якнайпильніше, і все-таки чутки знову стали пробиватись.