Про УКРЛІТ.ORG

Таємність

C. 1
Скачати текст твору: txt (97 КБ) pdf (109 КБ)

Calibri

-A A A+

З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка. по довгому блуканню й шуканню істини прийшла до свого справжнього призначення!

Я знаю, — вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про «лакомства нещасні». Я знаю, — багато таких, як я, будуть стискувати плечима на мої одверті слова; але мого спокою іі певності в собі вони не збаламутять.

Ось я одверто й просто кажу: геть усякі шукання, геть усякі карколомні проблеми, геть загадки, таємності. Годі з нас крикливих обіцянок, «творчих процесів», ідеалів, непевності й обманів. Життя — не скачки з перепонами. І не панахида, на якій треба стояти з скорбним виразом лиця та нудьгою в душі.

Ось я одверто і гордо кажу: я — помічник прокурора, я — оборонець законів, порядку і всього строю життя. Раніше я страшенно образився б, якби мені хто сказав, що я буду помічником прокурора і судитиму «товаришів». Але тепер мені смішні ті дитячі настрої, наївно-дурнуваті і шкодливі разом з тим. Мені смішні ті бородаті хлопчики, мої товариші з гімназії, які й досі не вийшли з гімназіальної стадії розвитку. Ті ж «конспірації», бумажечки, книжечки. Так само скидають шапку перед словом «народ», «ідеал», так само «руйнують», «творять», наївно вірять в таємності життя і шукають свободи.

Що є свобода людини? Се той стан її, коли вона може робити все що хоче.

Я теж шукав свободи і був рабом; протестував проти насилля і був насильником.

Коли мені хотілось розім’яти організм якимсь дужим переживанням, хоча би й картами чи вином, я завжди насилував себе і соромився своїх бажань.

Тепер я щодня і п’ю, і граю в карти, і читаю ті книжки, які мені хочеться, і воджусь з людьми, які мені до вподоби; я роблю все, що бажано мені, — і почуваю себе цілком спокійним, задоволеним і не насильником. Я теж бажаю поступу і служу йому, але я се роблю помалу, упевнено, без ґвалту І твердо.

Перш усього, я люблю порядок.

Я не вірю, що непорядком можна дійти порядку.

А всякі ідеали, фантастичні плани — се, насамперед, непорядок. Се руйнує звичайний, нормальний хід життя. Різні «неосяжні простори» — се просто лукавство ледачих і ненормальних людей, які не хотять робити малого діла. Для того, щоб жити, я мушу бути певним в тому, що і де я роблю.

Раніше я блукав по різних надхмарних країнах і через те не бачив землі. Тепер я бачу кожний свій крок.

Я знаю, що робитиму завтра о четвертій годині, знаю, чого не робитиму о дев’ятій.

Бо я певний в собі.

І тому я більш усього не люблю непевності, таємності, загадковості. Через них я загубив кільки років свого життя. Через них гублять молоді наївні люди все своє життя.

Я хочу розказати одну історію, яка мене вирятувала, для того, що, може, вона спричиниться до рятунку інших. Коли я нею поможу хоч одній душі, я оправдаю своє завдання.

Ся історія трапилася в нашому городку, де я жив після того, як мене викинули з університету. (А викинули мене через те, що я хляснув педеля по плечі і ні з того ні з сього закричав: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»)

В Гнилятині (так зветься наш городок) я ходив з меланхолійним виразом лиця, з знайомими поміщиками удавав із себе надзвичайного бомбиста і носив завжди чорну косоворотку. Граючи з приставом у карти, я часто понуро замислювався і несподівано запитував, чи в сибірських каторгах можна мати при собі свою подушку. Такі питання викликали до мене увагу і боязку пошану з боку дочки пристава. Але, як я мав уже наречену Полю, дочку начальника місцевої тюрми, то далі глибоких і всмокчуючих поглядів у нас не пішло.

Але, не дивлячись на меланхолійний і многозначний вигляд бомбиста, моя природа і тоді вже протестувала й виробляла в мені риси мого характеру, які помогли мені вибратись з тої історії розумно й спокійно.

Почалась же та історія так.

Я виїжджав на тиждень з Гнилятина.

Приїхавши, я переодягся і почав робити гімнастику. (Я щодня уранці і ввечері роблю гімнастику: се сприяє порядку тіла і душі).

Раптом хтось постукав у двері. Стук був схожий на стук Полі, тільки більш нервовий і нетерплячий. Я крикнув: «Ввійдіть», — і, не покидаючи гімнастики, ждав.

Ввійшла таки Поля.

Я хитнув їй головою й сказав: «Добрий вечір», — роблячи в позі випада маленькі круги руками по системі Мюллера. Мій принцип: ніколи ні при яких обставинах не покидати того, що почав робити.

Розуміється, Поля зараз же за се розсердилась.

Не дивлячись на всі свої емансипації, вона ніколи не могла збагнути тої ідеї, яка проводиться до кінця.

— Ти не можеш перервать на четверть години гімнастики?

Хоча тон був такий, що можна було чекати якогось вибрику з грюкотом дверей, я все ж таки, хоч коротко, але твердо одповів:

— Ні, Полю, не можу… Ти знаєш мій принцип… Вона не дала договорить:

— Я не про принципи прийшла з тобою балакати. У мене єсть важна справа. Я тебе прошу… Чуєш?

її лице, справді, виявляло щось незвичайне.

 
 
вгору