Доктор Рудольф почуває, як на лиці йому виступає дурна, непотрібна, чужа посмішка й чиїсь губи в нього кажуть:

— Спасибі, пане докторе.

— Нічого, нічого Лежіть собі! До побачення!

І доктор Рудольф лежить собі й попиває молочко, вернувшись до «старого режиму». От тобі й переліт! Бідний, милий майстер Кін! От тобі і зустріч, і Сонячна машина, і обожнювання, і нова ера, і перемога над тою, що там десь, у лабораторії, кається й жде на нього. Там, може, іде люта боротьба, там, може, будується новий світ, там, може, справді, ставлять тріумфальні ворота для його в!їзду (через те, може, для більшого сюрпризу й не присилали ні потяга, ні літаків за ним і дивно мовчали). Бідний, бідний майстер Кін! А він тут, у сільській хаті, лежить із забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на «старий режим». Що це — глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахідника Сонячної машини — на молоко?! Але краще вже молоко, ніж млосне тремтіння. І доктор Рудольф слухняно й з огидою п’є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстів — батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять — однако по ж молоко виливати треба або не доїти корів. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалі тримати! А нащо поле мати? А кози на якого біса? Хіба що на шкіру?

Взагалі в Кравтвурстів маса всяких клопотів із ліквідацією «старого режиму». День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навіщо це тепер? Рудий, із фіалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий із пантелику: ні хитрувати, ні викручуватись, ні відгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? І чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей віднімати.

Вони охоче заливають хорого не тільки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, і доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев’яних сходах, ідучи до своєї кімнати, і раптом згори вниз одгризається до батька:

— Овва! Овва!

— Оі я тебе оввакну! От я тобі покажу «нові порядки». Щоб ти не сміла мені й ногою з хати виступитиі Чуєш там!

— Овва! І сьогодні піду, і завтра, і коли схочу.

— Ану, спробуй, спробуй!

— Оі і спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старі порядки? Візьму собі свою Машину та й піду геть од вас. І що ви мені зробите? От двоє, троє, десятеро собі коханців мати му — що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дітей журитись  буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила — і нікого не потребую. Ото, тепер не ті порядки, тату Нема чого Сидіть отам, та їжте з богом сонячний хліб, та спіть на здоров’я, коли старі. А я молода і молодого й хочу. От вам і все!

І, затупавши ногами так, що склянка на столі цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кімнаті біскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбігає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всіх шухлядах, і під неї дійсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зітхає.

І з сином старий свариться, бо й син майже ніколи дома не буває. Але Отто тільки посвистує й навіть не відповідає старому. І бідний Кравствурст іде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанівець. До цієї Машини були діти як діти: роботящі, слухняні, без дозволу з обійстя нікуди. А тепер — як ранок, так і повіяли до хлопців, дівчат, до біса.

— Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!

— Що, що! Як сонячний хліб, так і роботи вже ніякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Візьму, каже, Машину під пахву й піду собі геть. Сказало б воно мені коли отак? Я б йому показав «не боюсь». Любовників! Ну? Так в очі батькові й каже. Про чоловіка не думає. Любовників Я б отого Рудольфа Штора, коли б він мені попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!

Рудольф Штор посміхається.

— Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хліб тої Машини?

Кравтвурст хитро й сердито примружує очі.

— А що ж мені, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.

— Так чого ж ви лаєте Машину!

— А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому пискляті давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякій же родині, а тій, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно діється: начальства ніякого нема, поліції нема, залізниці нема, свічок нема, нічого нема. Розбишацтво, злодіяцтво таке повелось, якого вже сотні літ тут у нас не чувано. Приходять тобі в хату, наставляють до грудей револьвер і: «Ану, давай білизну, давай одежу, чоботи». Забирають і йдуть. То за це спасибі казати Сонячній машині? Оце до замку пана Горнфельда з’явилися собі панки з сусідньою містечка, забрали собі найкращі кімнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалітися? «Це, — кажуть, — тепер спільне». То за такі порядки дякувати Сонячній машині? А що хліб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.