Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте ваші душі! Пороздягайте ви к чорту ваші ганчірки! Та ходім разом працювати. Працювати над тою красою, якій ви ніби служите Ходімте творити, панове творці! Ви радієте, що в Каесемі мало сил? Що ми не можемо захопити всієї величезної стихії, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бігти до нас, треба всю свою науку, вміння, розум, енергію, красу — все-все прикласти, щоб направити стихію Гей, панове, кажу вам. плюньте на свої старі ганчірки! Приймайте сонячний хліб і хо-дімте на сонячну велику роботу! Га? Згода?
Жовто-білява гриваста голова з смуглявим п’яним лицем, з темним рум’янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усміхом у чеканні застигає над піднесеними до неї обличчями. І раптом живо повертається до правого краю підкови-столу, звідки лопотить бурхливий частий плескіт двох біло-рожевих оголених ручок. Звідти з мокрим захватом, з бурною відданістю проміняться в нього величезні, вже не скорботні, вже не питайні очі Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!
І цей плескіт розриває шкуринку замішання — з-під неї вириваються з різних кінців аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здіймається знову вихор голосів. Вони схоплюються одні за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплітаються з другими:
— Каесем має рацію!
— Не має рації!
— Армія Сходу!
— Ніякої армії! Геть усякі армії!
— Хаос! Руїна! Варварство юрби!
— Слава юрбі! Слава хаосові! З хаосу вийшов світ!
І раптом паї усіма голосами металічне, рівно, дивно-спокійно ляскае лвідкись од входу храму голос Сузанни:
— Панове! Прошу тиші на одну хвилину!
Занадіо спокійний, занадто рівний цей голос серед клекітливих, пінистих голосів. І тому з шипінням, як хвиля од берега, спливає галас:
— Панове! Мені донесено, що в сусідній віллі банда грабіжників убила власника вілли, його стару матір і двох синів. Тепер там іде розгром і грабіж. Ви можете чути крики звідси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всім, у кого дома лишився хтось близький, поспішати додому.
Голос спокійно замовкає. Велично закам’яніла голова Сузанни повертається і, не хапаючись, випливає з храму, як артистка із сцени за куліси.
І знову вихор, але дикий, жахний, сліпий. Він кидає тілами, жене їх через стільці, через скелі, грати, квіти до дверей, гримить зваленим на мармур підлоги посудом, видушує істеричн» крики, миготить смертельно блідими обличчями.
Макс плигає на землю і, розриваючи руками скорчені, збиті жахом тіла, видирається з храму.
На сходах в істериці б’ється напівголе ніжно біле жіноче тіло, задерев’яніло розкинувши ноги й боком ізсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях із мереживом на кінцях.
Небо темно-сіре. Колючою мрячкою поспішає дощ. З-за дерев !парку чується важкий ритмічний гупаючий іуркіт, потім одразу брязкіт і гомін рявкаючих радісних голосів. А побіч них — виючі передсмертні зойки.
Макс вибігає на вулицю, біжить ліворуч, розпихає спини цікавих. Але щодалі, то цих спин щораз більше, густіше, непролазніше. І це вже не цікавих спини, це вже не мовчазні, хмурі, скупчені страхом обличчя, а блискаючі п’яним простором очі, роти, пороздирані мстивим сміхом, вузлуваті руки, зарослі груди. Це вже гудучий, грізний, невпинний розлив.
І це ж — квартал магнатів і королів!
Макс зупиняється й нарешті озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повідь!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Ліктя безвільно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах містечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолійно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигір’ях.
Доктор Рудольф навмисне не поспішає з лісу додому, щоб напевно вже застати звістку з Берліна.
Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два дні тому потяг був останній! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут із усім персоналом, інженерами, службовцями, з жінками їхніми. Хай не роблять йому ніякої зустрічі, але на можливість вернутися додому він, здається, заслужив.
І чому має припинитися залізничий рух? Чому немає повітряного? Чому не працює ніякий ні телеграф, ні телефон? Що там діється? Чому так невиразно, заплутано, ніяково відповідали останніми днями на запитання звідси?
Доктор Рудольф ізнизує плечима й шкандибає до лабораторії. Фабрика стоїть. На подвір’ї у вагонах чекає відправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навіть не підраховане: Німеччина переповнена ним.
Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркіт праці. Палали печі, совались велетенські руки-корита з переділами, з яких так рівно, точно, як краплини з ринв, випадали готові жовто-червоні стекла.
В лабораторії нетерпляча, досадлива тоскність. З Берліна нічого.. Всі знизують плечима, і всім ніяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б і не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.