— Ні, панове, там щось сталося. Щось несподіване й раптове. Я не можу чекати. Третій день ніякого сполучення. Ми відрізані від усього світу. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берліна. Майстер Кін пропонує мені свою машину. Я зараз же, сьогодні ж сповіщу вас.

Правда, вже нерано, але майстер Кін береться до присмерків бути вже в Берліні.

Літачок — старенький моторовий — по старечому, з кректінням і шипінням із розгону підноситься вгору. Гори, димарі, фабрики, іржаво-червоні дахи містечка гойдаються й пливуть назад, під аероплан. А потім, погойдуючись, пропливають унизу такі знайомі сільські гірські хатинки, кози, корови з дзвіночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вітер гостро голить щоки.

Нічого злого не могло статись у Берліні!

Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в піжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозі зустрічаються люди з торбами на спинах — по формі видно, з Сонячними машинами.

Ні, ні, нічого злого не могло статись у Берліні. Окупація Союзу Східних Держав? Не може бути. А як і так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина — найдужча гармата, як пише любий Макс.

Вечір помаленьку запинає землю сірою полою низини гір — Мати спати йде. Але спина майстра Кіна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлі безмежного неба, що сумніватися нема чого: на вечір літак буде в Берліні.

І раптом залізне тіло машини струшується несподіваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидіння, а товстелезна рука майстра Кіна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбік. Але залізнокрилате тіло знову здригається, потім починає стрибати вправо, вліво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кіна неспокійно, розгублено совається то в один бік, то в другий. Дихання мотора — нерівне, задихане, передсмертне.

І вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кіна озирається, синювато-бліде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко відвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землі. Доктор Рудольф чує тільки, як його пронизує дика, кричуща тоскність, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очі стрімголов летить темно-зелена маса землі. І все зникає.

І знову все з’являється. З’являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очі: вгорі — темносукняні купи хмар, збоку — задерте догори крило літака, за літаком — височенна похила стіна лісу. Доктор Рудольф хоче підвестися, але чує в коліні такий ріжучий біль, що мимоволі скрикує й іірииадає до землі, як ховаючись од кулі. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, і по тілу проходить мороз од самої думки про той біль, що тільки по був.

Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить і не сміє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невідомо від чого трусити, як у пропасниці Він рішуче повертає ногу й згинає її. Але біль із такою силою ріже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м’якнуть йому руки й ноги і душна млосність хилить його на землю.

І знову доктор Рудольф розплющує очі й здивовано озирається він в якійсь хатинці з косою стелею, спущеною до вікна. На столі горить маленька старовинна лампочка. Ліжко просте, білизна груба, селянська. В лівій нозі не чути болю, але, коли він хоче нею поворухнути, біль з’являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозі. Він обмацує й розуміє нога забандажована. Ким? Коли?

Нікого не чути. Знову починає трусити від болю. Як це ні до чого й нудно!

Знову прокидається доктор Рудольф і знову дивується: у віконечко сіється сіре нераннє світло дня. А трусити не перестає, і млосність огидними холодно пітними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гірше.

Потім знову на столі з’являється жовтеньке світлечко лампи. З’являються якісь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, від яких рвучко відгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кіна, але докторові Рудольфові від цих слів тільки гупає у вуха. Потім хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, від якої починає трусити.

— Нічого-нічого, пане добродію, невеличка катавасія. Тижнів три-чотири доведеться пролежати й тоді можна вдруге бити А що поганенько вам, нічого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слід би давати сонячного хліба. Це дуже помагає.

Цей чоловік говорить про сонячний хліб так, наче він його вже років десять уживає в своїй медичній практиці.

Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собі хліба, а ніхто інший не може ж зробити йому.

— Хм, так, рація. Шкода, пане добродію, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер із молока можна купіль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навідаюсь іще. До побачення! Лежіть, не рухайтесь і молочко попивайте. Ви сонячний хліб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, ніж до м’яса. Нічого, все буде добре, навіть нога вам лишиться.