— Ну, а як же… годуються принцеса, графи, батько?

— Графиня і я їмо сонячний хліб. А принцесі, графові й батькові мусимо готувати іжу. Варимо всі по черзі, навіть принцеса. Вона нізащо не хоче, щоб за неї хтось робив, її вірна Софі покинула її. З шофером Германом, разом із авто мобілем, виїхала кудись. І сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: білизну свою пере, їсти варить, кімнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже ніяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Руді, — ні водопровід, ні каналізація, ні електрика — ніщо тепер не функціонує. Живемо, як колись за старих-старих часів.

І мати так обережно, заспокійливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть і серед таких умов. Воно, розуміється, все трохи не так виходить, як сподівалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

— А де ж Макс?

— Макс живе десь разом із графівною Трудою. В її віллі.

Побрались?

Пані Штор знову не дивиться в очі Рудольфові. Бог їх знає, чи побрались, чи які в них відносини Макс сміється й каже, що ні, а хто його тепер може розібрати, які відносини між молодими людьми. От живуть у цьому домі дві парочки, а хто вони — нічого зрозуміти не можна Коханці, подружжя чи так собі. Раз у раз сварки, сміхи, то в такій парі ходять, то в другій, то ще якісь приходять, і дівчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужі відносини заглядати. Аби людям добре було.

І знову, немов заспокоюючи, немов потішаючи, пані Штор гладить сина по голові, розправляючи волосся.

В кімнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорі.

— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цілими днями. Така мила, така добра стала! Нічого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й підводиться.

— В лабораторії, мамо. Вона вільна? Ніхто не хотів зайняти?

Пані Штор посміхається.

— Та де не хотіли! Стільки охотників находилось. Та ми з принцесою відборонили. Ну, та й твоє ім’я помагало «Це лабораторія Рудольфа Штора». «А? Рудольфа Штора?» Ну, і відставали Дуже хотілось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить і дуже пильно дивиться у вікно

— А принцесі ж.. що до того.. чого вона відбороняла?

— А вона чогось усе ходить до лабораторії. Працює, каже, там, читає твої кяижки.

Пані Штор виймає з шафи свічку в старовинному срібному підсвічнику й запалює її принесеною з кухні запаленою трісочкою. І знову винувато дивиться на сина.

— Сірничків уже не можна дістати. Піддержуємо вогонь у кухні та так і світимо.

Світло свічечки скупеньке, мерехтливе, тіні гойдаються від нього посмиканими смугами.

Грюкають двері в другій кімнаті. Чиїсь важкі, повільні кроки.

— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь із ним трошки…

Двері розчиняються, і в кімнату спочатку всувається мішок, набитий чимсь круглим, потім батькова голова в профіль, далі вся постать його. Одною рукою вона тримає на спині мішок, у другій — велике відро з водою. Голова повертається, зустрічається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Ні особливого здивовання, ні радості не помітно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить відро на підлогу, потім спускає мішок, скидає капелюш, пальто, відносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспіхом хапає відро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мішок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвіст курки.

Рудольф хоче помогти матері, але з’являється Ганс Штор, мовчки бере в них із рук мішок і виносить до кухні.

Рудольф знову сідає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссі.

Ганс Штор увіходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

— Ну що, задоволений?

Рудольф підводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» праці? Подобається?

Пані Штор помалу підходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокійно-стримано каже:

— З Руді нещастя, батьку, було. Упав із аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хаті. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбік.

— Шкода. Пропустив найцікавіше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звірів. Шкода. Ну, та ще й тепер не пізно намилуватись. Матиме досить часу.

Він важко сідає біля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубілими від роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усміх.

— «Тріумфальна зустріч». «Спаситель світу». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодії, злочинці, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити і… сплять. Сплять і розпутничають з жінками. Варто, варто було тріумфальну зустріч зробити тобі! Та навіть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скільки було! Макс уже на інші планети з сонячним хлібом летіти збирався, туди свій рай нести. Навісні, навісні!