Рінкель, заклавши один палець за гудзик жилета, похиливши голову, з посмішкою ходить по кабінету й слухає.

Відросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на шиї, вуса стирчать жорстко.

О, вони прокидаються не зовсім спокійно!

* * *

Бідний любий Руді! Бідні, любі застиглі очі. Бідний застиглий, мовчазний усміх, забутий на лиці аж до самого дому.

Макс помалу роздягається, прислухаючись до кроків нагорі, над головою. Розуміється, він не спатиме всю ніч.

"Дррр!"

Кому так пізно телефонувати? Руді, мабуть?

Дійсно:

— Максе, прости, що турбую. Забув тобі сказати: неодмінно на завтра добудь обіцяні їхні стекла. Чуєш? Неодмінно.

— Добре, Руді, постараюсь. Вони вже є, але я…

— І потім от що, Максе даю тобі слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстерні, поки вся Німеччина не буде повна стекол. Ти чуєш і розумієш, Масі?

— Чую й розумію, Руді.

— А тепер спи спокійно. Стекла неодмінно завтра достав. Бувай.

Макс стріпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмінно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пізно приходить у голову: невже їхнє скло і їхній хліб цілком одна кові, як справжні? Мусить же бути якась різниця Де саме труїння? Коли? Під час роблення? Від дихання отруєною через скло травою чи від куштування хліба?

«Дррр!»

Знову щось нагадав собі Руді?

— Гальо! Товариш Макс?

— Так. Хто при телефоні?

— Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рінкель утік. Попереджаю, кого можу. У Шпіндлерів уже не працює телефон. Негайно тікайте. Зустріч завтра там само, коли будемо цілі. Ага, ради бога: телефон Паровоза!

— Літера М, 39. Товаришу: друкарні рятуйте. Друкарні! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..

Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.

Макс почуває, як раптом він став увесь надзвичайно легкий. Він зовсім спокійний, йому навіть буйно-весело, тільки от раптом легкість якась надзвичайна. Думки гасають із швидкістю гарячки. Рухи точні, ясні, тільки пальці чогось здригуються, як сприскують із струни. «Вони» можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всі виходи з помешкання вже зайняті.

Відстрелюватись? О ні — Рудольф, майстерня! «Вони» можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тільки на себе! Тільки на себе!

Він швидко проходить до пані Гольман. Бідна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, ні, не заберуть!

— Пані Гольмані Встаньте! Швидко!

Бідна старенька, їй не доводилося мати діло з поліцією, та ще вночі, у свойому помешканні.

— Пані Гольман! Тільки тихо, не лякайтеся, спокійненько. Зараз сюди прийде поліція мене арештувати. Виймайте із своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумієте? Чекайте, пані Гольман. Коли буде дзвінок, зразу не відчиняйте, а хвилин через три. Я тоді саме буду спускатися на дах сусіднього будинку. Треба, щоб поліція це бачила, помітила. Так, так, пані Гольман, власне, це треба… Треба, щоб вони всі кинулися за мною.

Пані Гольман щораз більше й більше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинілими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, підгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тіло по кімнатах, вишукуючи місце для скла.

Макс витягає шворяну драбину, прив’язує до підлокітника вікна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрібає жужмом усі папери й листи, що можуть бути цікаві дорогим гостям, і спускає їх із водою туди, звідки навіть поліція не витягне.

На столі лежить забута візитівка Труди з надписаною рукою новою адресою «Відновлена вулиця, № 5». Макс дере її на дрібненькі шматочки й викидає у вікно.

— Ну, все, здається, готове для прийняття.

В коридорчику різко, надзвичайно (як ніколи!) голосно диркотить дзвінок. «Вони!»

Макс підбігає до напіводчинених дверей і виставляє голову в коридорчик.

Пані Гольман у півтьмі, хапаючись за стіну й хитаючись од хвилювання, біжить до дверей.

Дзвінок знову нетерпляче владно дзвенить. О, ніякого сумніву вже не може бути так владно й нахабно ніхто, крім поліції, дзвонити не може

Макс, стріпнувши назад чубом, загорівшись усміхом, легко в кількох скоках підбігає до вікна, перекидає ноги за підлокітник, намацує щаблину драбинки і, вхопившись за бічні линви, починає спускатися вниз. У сусідів у вікнах скрізь темно.

Це добре.

Глухо згори з його вікна чути ще раз дзвінок Молодчина старенька, — умліває від страху, а не пускає, як сказано.

Гуп! Гуп! Гуп!

Ого, б’ють двері! Зараз будуть у кімнаті.

Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблі, сприскує, повисає, знову ловить. Тільки б устигнути долізти до даху, поки вони переріжуть драбину. Ану! Ану!