Макс перелізає через залізні грати і, нагнувшись, біжить до вілли число п’ять. Темно скрізь у вікнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О ні, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усі садки й будівлі.

Макс оббігає будинок, задираючи голову й шукаючи відчиненого вікна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тоді він рішуче дзвонить із заднього ходу. В тиші ночі чутно, як на вулиці зупиняється автомобіль, як тихо гомонять чоловічі голоси. Десь голосно гавкає собака.

На дзвінок ніхто не обзивається. Макс ізнову надушує на ґудзика, нетерпляче, конвульсійне потискуючи пальцями ніг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жіночий голос:

— Хто там?

— Одчиніть Нещастя. Треба графівну фон Елленберг. Негайно!

Тихо. Ах, ідіотка, вагається!

Потім клацає ланцюг, ключ, двері обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє і замикає за собою. Молоденька рожева дівчина з заплетеною косою, в напівзастебнутій сукні прилипла до стіни й повними жаху очима дивиться Максові в лице, як зачарована. Він посміхається й весело б’є її по плечу.

— Не лякайся, дурненька. Я — не злодій. Ведіть мене до графівни. Але швидко й не гомоніть, не кричіть Ну?

Дівчина покірно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її ні на крок од себе — ще наробить дурне дівча крику, гвалту.

Перед дверима спальні Труди вони зупиняються, і Макс сам стукає. Дівчина з тим самим заціпенілим в очах жахом погля дає на страшного гостя.

— Хто там?!

— Це я, графівно, Макс. Дуже треба.

Заціпенілість покоївки спадає. В лиці з’являються живі розумні тіні, в очах — сполохана цікавість, тривога.

У спальні чути часті, хапливі, босі, потім узуті кроки. Двері прожогом розчиняються — і на поріг вибігає Труда в жовтому спальному убранні, з двома косами, переплетеними на грудях, і широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, із страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, іржу, його вимазане кров’ю лице, розпатлане волосся.

— Максе! Що з вами?! Господи!

— Нічого, нічого особливого, графівно. Ви тільки скажіть тій молодій особі, щоб вона… А проте я хочу з вами на самоті сказати кілька слів. Тільки ця молода особа нехай нікуди не йде й почекає тут.

Графівна рішуче повертається до «молодої особи».

— Ердо, посидьте тут. Нікуди не виходьте.

Потім Труда бере за рукав Макса й веде його до спальні. Там поруч стоять два ліжка — одне застелене, друге з розки даною білизною. На столику горить нічна лампочка.

Макс зачиняє за собою двері й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пітьмі очей Труди. Вона від перших же слів його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальці й не помічаючи того.

— Вони, напевно, прийдуть і сюди. Покоївка — вірна людина?

— О, цілком. Вона ж сонячний хліб їсть!

— А, чудесно. Ви скажіть їй, що поліція ловить мене за Сонячну машину. І щоб нікому з прислуги ні слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрізь.

Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кімнаті. І вмить скидує головою:

— Знаєте що? Моментально роздягайтесь і лягайте в те ліжко. Але вимийтеся, ви в крові. Там рана?

— Ні, не думаю. Мабуть, роздряпав. І одежу мою треба сховати кудись.

— Ерда сховає. Швидше!

— Ідея прекрасна. Я, значить, ніби… Тут обоє змішуються.

Але Труда зараз же сердито, рішуче, з викликом закінчує:

— Так, ви мій любовник. От і все. Душнер. Ви — Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут візьмете чисту білизну, в цій шафі. Чекайте, хоч витерти лице.

Вона біжить у кімнату й зараз же вбігає з мокрим рушником. Потім перебігає до сусідньої кімнати й пошепки дає інструкції Ерді. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рішуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися поліції. А то трохи-трохи не наробила крику.

Коли Труда з Ердою входять до спальні, Макс умитий, із приглаженим волоссям, лежить у ліжку, натягнувши до підборіддя вкривало. Все тіло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обіймах із ринвою, а в м’якій, чистій, спокійній постелі. Напружена легкість, буйяе завзяття носяться вихорами в голові, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїжені, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!

Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смілива голубка, так мужньо лягає поруч із ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.

— Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ерді, щоб ніде ні одного вогника не було. Правда?

— Чудесно.

Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потім затихає, і чутно тільки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.

Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вітру, гуркіт автомобіля, криків, хляпаючих сухих пострілів.