Еліза помалу підходить до дзеркала. На неї дивиться ніколи нею не видане, сороміцько-гарне чуже лице. Чужі очі — обважнілі від вогкої певності, млосні, задумливо-нахабні; чужі уста — закривавлені, роздерті, важкі, чужі ніздрі — з ритмічним, трудним, хижим диханням. І волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз’ятрилось дивними пасмами.

Князівна Еліза неохоче підносить руки й поправляє зачіску. В дзеркалі видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.

За дверима стихають голоси й кроки.

Князівна Еліза підходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнімає її за чоло й підводить. На неї вгору дивляться благальні, моторошні, грізні очі. Еліза мимоволі закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жадні, вимогливі пальці й тягнуть до себе всю руку, все тіло, всю душу її, відставивши напіврозкриті уста, щоб піймати в них її.

Але Еліза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на двері.

— Сюди ніхто не може увійти?

Вона обходить його ноги й сідає поруч. І от він уже знову не сміє торкнутися до неї.

— Елізо!

Боже, як дивно, як прекрасно звучить це ім’я в цьому несмілому шепоті! І яке щастя, що він не сказав їй «принцеса». І от він зараз скаже ще одне ім’я її — вічне й прекрасніше за всі імена.

— Що, милий?

Він нічого не має сказати, він тільки те й хотів сказати, що сказав: Елізо. Це — молитва без слів.

Він стає на коліна, припадає головою до ніг і крізь шовк панчохи Еліза чує побожний гарячий дотик його уст.

Тоді вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице — вона сама скаже йому їхнє ім’я, яке не сміє він вимовити, вона сама.

— Ти!.. Ти! Чуєш?

О, він чує! Він припадає всіма грудьми до її ніг і цілує її руку, її сукню, її коліна, черевички, підлогу, на якій стояла її нога.

— Ти — мій! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. ій! Сядь тут, коло мене.Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать і все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собі! Ти — фатум. Чуєш? І я з щастям приймаю це.Приймаю все.Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти — мій муж. Єдиний, дійсний, даний мені кимсь дужчим за мене І тебе я нікому більше не віддам. Ні на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвірткою в сад, ми підемо тією алеєю, де ти… помилився. Ти візьмеш мене на руки і понесеш до себе, як хотів тоді. Пам’ятаєш, ти помилково хотів понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.

Доктор Рудольф злякано ширить очі.

— До мене? В лабораторію?

— Ну, певно! Ну, розуміється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тільки сьогодні п’яна, божевільна від тебе? Я ж була, я не раз уже була там із тобою. Їдьмо.

Принцеса Еліза схоплюється, грізно, п’яно стріпнувши золотою червоною пожежею.

Але доктор Рудольф підводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.

— Але ж… мені не можна. Мене ж заарештують зараз же.

— Хто?! Хто посміє це зробити?!

— Ну, ті, що раніше мене заарештували.

— Я! Я заарештувала тоді тебе. І тепер заарештую. Тільки іншим, — чуєш? — тепер іншим арештом. Ну?!

Зелені, п’яні, розхристані, нетерплячі очі здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.

— В чому річ?

— Але ж… Значить, я лишуся тоді там, у лабораторії?

— Ну, певно! Тільки ти лишишся тепер зі мною. А де ж ти тепер можеш бути?

Доктор Рудольф із жахом загрібає пальцями волосся і несподівано відходить у куток.

Там він спирається чолом до стіни й стоїть так, обхопивши голову руками.

Принцеса Еліза швидко тривожно підходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.

— Що таке?! Що сталося, любий? Що?

Доктор Рудольф покірно відхиляє голову від стіни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.

— Я не можу їхати в лабораторію.

— Чому?!

Він стискає щелепи так, що на щоках виступають дві круглі гулі, і носом глибоко втягує в себе повітря.

— Значить, я мушу тоді залишити… Сонячну машину?

Брови принцеси Елізи здригуються, як од підколу, і по-хмурюються.

— Ну, розуміється! Як же інакше?!

Доктор Рудольф із жахом розуміє, що інакше не можна. Але…

— Ми могли б… якось інакше… бачитись, поки…

— Поки що?

— Поки мій винахід… зробиться легальним.

— Цебто поки від нього загине ще декілька тисяч або десятки тисяч людей, поки він доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мій чи ні? В цьому тільки справа. Коли мій, то ми їдемо до тебе в лабораторію. Ніяких машин не існує. Ти не знаєш їх, ти відмовляєшся від них. Ще більше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. І повинен зробити. Ти сам бачиш, які результати вона дає. Для чого ж далі цей жах підтримувати? Ах, господи, та не в тому ж річ: ти мій?

Доктор Рудольф боляче, ні до чого посміхаючись, мовчить. Брови принцеси Елізи грізно, вражено насуваються на очі.