— Ти мовчиш?! Ти смієш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.
— Пане докторе, я вас прошу відповісти на моє питання.
— Я не можу лишити… Сонячної машини.
Принцеса Еліза випростовується, закидає голову назад, примружує очі.
— Пане докторе, ви розумієте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!
Доктор Рудольф заціпеніло мовчить, і на щоках у нього люто видушуються дві гулі.
— Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?
— Так само, як своє життя.
— І все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Ні?.. Хм! Значить, вона більша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажіть же!
Але доктор Рудольф мовчить і задумливо; сталево дивиться в куток.
— Пане докторе, скажіть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.
Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, іде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тіло на лівий бік.
Принцеса Еліза раптом сміється. Злісно, загорівшись уся обуренням, гнівом, сміється. Сміється й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.
— Ні, це мені подобається! Цей чоловік готовий серйозно повірити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнічені. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотіла без зайвих жертв позбавити Німеччину від зайвого нещастя, від вашої знаменитої Сонячної машини. Більше нічого. Моя тактика, крім кількох гумористичних сцен, не дала мені більше нічого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподіваюсь, серйозно повірити, що все це було тут із мого боку серйозно? Я до калік і льокаїв спускаюсь тільки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати мені мій екіпаж!т
Принцеса велично, рівно підходить до сього капелюша й спокійно накладає на червону корону. Взявши чорну оперізку в руку, воїна тримає її напоготові.
Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому місці, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтіли руки, хоч би хоч раз обірвався голос!
— Пане докторе, я чекаю.
Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Еліза стоїть біля дверей із зав’язаний чорною оперізкою чолом.
— Готово? Дякую. Сподіваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, він уже тут? Прощайте, пане докторе.
Вона опускає оперізку на очі.
Макс не дивиться на Руді й обережно бере принцесу під лікоть. А Руді стоїть збоку з перекривленим насмішкуватим усміхом людини, що дивиться на свою власну, тільки-но екстрено й несподівано відрізану під операцією руку.
* * *
Коли затихає гуркіт автомобіля, з вікна льоху трудно, помалу, хапаючись за землю руками, випихає себе чоловік із бородою. Сірувата мла від молодого місяця застигла в саду сивим легким туманом. Усі вікна у віллі погасли. Сторожа спокійно спить.
О, вона прокинеться не зовсім спокійно! Всі вони сьогодні неспокійно прокинуться!
Чоловік із бородою, не гнучись, не ховаючись, тільки дуже повільно посувається алеєю до вулиці.
Але на вулиці, відійшовки кілька кроків, він раптом зривається і, нахиливши непокриту голову, біжить із усієї сили.
О, сьогодні вони прокинуться не зовсім спокійно!
— Гальо! Авто!
Авто пролітає, не звертаючи уваги на махання руками чудного чоловіка під ліхтарем.
О, сьогодні буде та ніч, про яку знає він та стіни льоху. П’яність волі й ненависті крутить голову.
— Гальо! Стій! Хто в авто? Геть!.. Геть кажу! Шофере, коли ви мене моментально не доставите до поліцай-президії, ви будете покарані, справа державної ваги! Панове, ви можете їхати зі мною або висісти. Швидко вибирайте.
Парочка злякано переглядається й воліє висісти.
— Добре Гайда! Найбільшу швидкість, шофере!
Дзижчить, шипить повітря у вухах. Рвучко цокають стовпи ліхтарів і трамваїв. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на підлій, дурній землі?
— Шофере! Гальо!
Не чує. А чорт із ним. Елленберг приженеться сам до поліції.
І дійсно, граф Елленберг прилітає просто з палацу Мертенса. А через півгодини вже з усіх поліційних відділів Берліна женуть у різних напрямках автомобілі, навантажені озброєними, напружено-спокійними людьми.
Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м’яко, швидко бігає по кабінету поліцай-президії. Ах, шкода! Ах, шкода!
— Графе, ви ж розумієте, що в мене не може бути списків. Я вам даю головніші адреси з пам’яті. Цього досить, запевняю вас. Тридцять чотири адреси. Це — центр!
— Я розумію, я розумію, пане Рінкелю. Я розумію. Ах, шкода! Ах, шкода!.. Гальо!.. Так… Взято майстерню Сонячної машини! Прекрасно. Все, все до поліцай-президії! І зброя? Скільки поранено? О, дурниці!.. Ах, усе ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Поліцай-президія. Ага, ти. Хто?.. Доктор Шіллер?.. Як? Ага, так, так… Шпіндлер. І з жінкою? І з прислугою? Прислугу всю теж треба… Ага, добре, розуміється.