Лице його було бліде, якесь запале, й на губах знов грала та сама жалька, винувата усмішка, а очі безпокійно й несміло бігали на всі боки.

— Зно-ов!.. — якось тихо й мов підтверджуючи й разом питаючи, сумно, сердито й суворо протягнула вона. — Зно-ов… Максиме! Товаришу!.. Що ж ви робите? !

— Я, добродійко, нічого, їй-богу, нічого, — хутко й тихо заговорив він, мнучи якогось драного картуза, — Я маю до вас діло… Я зараз піду…

— Нікуди ви не підете! — скрикнула Людмила. — Нікуди, чуєте?! Говоріть краще, де були?.. Та сядьте!

Максим сів і, вже не ховаючи ніг, якось занадто прямо став дивитись їй в очі, ніби збирався щось сказати.

— Ну? Де були?.. Як втікли з демонстрації?

— Та так… Утік… Я маю до вас, добро… товаришко, діло…

— Я хочу знать, де ви були! — сердито перебила Людмила…

— Та дома… На роботі… Мене хотять арештувати… Сашку й Василя забрали… І мене взяли б, та я дома не був тоді… Тепер стережуть. Я цілий день сидів у товариша.

— Може, їсти хочете?

Максим хотів одмовитись, але, очевидячки, так хотів їсти, що тільки подивився безсило на неї й нахилив трохи голову.

Людмила зараз же схопилась, підняла по дорозі покинуту хустку й хутко вийшла з кімнати. Хвилини через три вона вернулась уже з перев’язаною рукою й з хлібом, маслом та чаєм на тарілці.

— Вперед їжте, а потім будете розказувати, — дивлячись на його, кинула вона, ставляючи все перед ним і одходячи трохи вбік.

Максим став їсти. Видно було, що він давно вже не їв, бо, ковтнувши хліба, зараз же став гикать з неприємним підскакуванням і викриком. Це, очевидячки, страшенно засоромило його, бо густо почервонів і перестав їсти, винувато подивляючись на Людмилу, якій стало також ніяково і до болю жаль його.

— Чаю сьорбніть! — нарешті порадила вона. Максим слухняно та поспішно вхопив шклянку й дрижачими руками став підносити до запеклих і посинілих губ.

Людмила одвернулась і стала ходити по кімнаті, м’яко віючи своєю широкою світлою блузою і поглядаючи іноді на Максима, який без неї зараз, же справився з гикавкою і вже смачно жував хліб, бажаючи, очевидячки, скоріше й менше їсти.

— Дякую… — нарешті промовив, утершись рукавом і трохи одсунувшись.

— Ну, розказуйте… — сіла Людмила проти його — Як втікли з демонстрації.

— Так… Мене не зачіпали…

— Де ж ви були весь тиждень?

— Дома… Сидів…

— І знов почали нудить?

Максим ще жалчіше подивився на неї й хотів щось сказати, але нахилив тільки голову й почав м’яти картуза.

— Що ж вам ще треба? — тихо заговорила Людмила. — Була ж демонстрація… Ви ж «боролись»… Що ж вам?

— А тепер? — підняв голову Максим. — Знов нічого?.. Знов так?.. Занятія, збірки?.. Я ж не можу, добродійко!.. — І, раптом понизивши голос, додав: — Я маю до вас діло…

— Ну?

— Дайте мені двадцять рублів.

— Нащо це так багато?

— Я поїду в Петербург.

— В Петербург? — здивовано протягнула Людмила й пильно подивилась на його. Максим знов нахилив голову.

— Чого ви там захотіли?

— Я хочу там… Я хочу там знайти собі роботу… Я вже давно… Нема? — підняв він голову і, зустрівшись з її строгим і суворим навіть поглядом, змішався й хутко забігав очима.

— Товаришу Максиме! Що ви думаєте собі? — тихо почала Людмила. — Що ви гадаєте? Це ж дурниця!.. Це ж… божевілля… За двадцять рублів… Гм… Та… тут!.. Ну, що вам казати?! Та тут треба сотні, по двадцять рублів, щоб зробити те, що ви хочете, а ви… Дайте йому двадцять рублів, і він поїде в Петербург!

— Ну то що!.. Я знайду там роботу, а там, може…

— А там вас заберуть, повісять. От і весь ваш подвиг!

— Не заберуть.

— Ет! Мовчіть краще!

Максим ніяково поворухнувся й задумливо застиг, трохи схилившись безсило вперед і дивлячись просто себе широкими очима.

Людмила також замислилась і, ніби прокидаючись, іноді скоса дивилась на його і знов, зітхнувши, щось пильно й нахмурившись думала.

— Ну, то я кинусь під поїзд… — вмить якось беззвучно прошепотів Максим, не ворушачись-таки й не повертаючись, тільки дивлячись уже не так задумливо й рівно.

Людмила хутко повернула до його голову.

— Що ви сказали? — якось здушено промовила вона.

— Під поїзд кинусь, — знов беззвучно прошепотів він, не усміхаючись і все-таки не повертаючись.

— І вам не сором це казати?.. І ви смієте називати себе соціялістом, і ви… Йдіть… кидайтесь!.. — спалахнувши, встала вона й навіть показала рукою на двері.

Але Максим не ворухнувся.

— Йдіть же!.. — тихіше вже додала вона і, постоявши трохи, знов сіла й нахмурилась. Пройшло хвилини дві.

— От що, — помалу і якось з натугою почала вона. — Я маю одно средство… Не хочу брехати… Ви слухаєте? Максим здригнувся і злякано повернув до неї голову.

— Слухайте!.. Я маю средство… Воно для мене неприємне, але ж… коли і воно не поможе, тоді… тоді робіть що хочете…

Максим безнадійно подивився на неї.

— Ви поїдете в село… Чуєте?.. Ви хочете роботи… Там є робота… Організуйте, пропагандируйте, агітуйте… Там вас слухатимуть… Я хотіла б, щоб ви були тут, бо ви й тут потрібні, але ж… Згоджуєтесь?