— Максиме! Максиме!

Зараз же зачулась якась важка хода і на сходах почала спускатись якась постать в свиті, чоботах і високій чорній шапці.

— Скоріше, скоріше!..

Постать ще важче застукала чобітьми і хутко пішла за Людмилою.

— Бо-о-же! Який він!.. — радісно дивилась вона на його, озираючи з ніг до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї і не соромився, не мняв ніяково шапки у руках і навіть не звертав уваги, що з грубих чобіт його потрохи стікала вода на чисту підлогу й зоставляла брудні, чорні сліди. Лице його знов пашіло здоров’ям, енергією і якоюсь гордою поважністю.

— Та чого ж ми стоїмо тут? — схаменулась Людмила. — Йдіть ближче… Я хочу роздивитись на вас.

Максим почовгав за нею і так же мовчки, але трохи засоромившись, зупинився біля стола й подивився на неї.

— Ах, ви ж хороший! — не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоці йому. Максимові стало якось тепло-тепло від цього й невимовне радісно.

— А правда, добре мені? — щасливо засміявся він, подивившись на свиту й на чоботи.

— Страшенно добре! — скрикнула вона. — Страшенно добре! І, видно, все добре, га?.. Все, правда?

— Все, — усміхнувся він, але зараз же зробився серйозним і з діловим, стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: — Тільки я, добродійко, не був у Кам’янці… Тільки в Самійлівці…

— Чого ж то?

— Так… Бо прийшлось все роздати в Самійлівці… Страшенно мало дали… Що ж там?.. Двадцять книжечок і сотня прокламацій. Так же не можна… Коли ми зібрались у Василя, так там і сотні книжок мало б було. Ах, які вони, знаєте, всі такі простодушні! — вмить захоплено перебив він свій діловий тон. — Усі такі, знаєте… Мене більше всього те, що такі, знаєте, старики, а так слухають мене… А жаль їх!.. Тільки говорять, що я якось кумедно говорю по-мужицьки. Хіба я так погано говорю ще по-українськи?

— А ви думали, що добре?

— Авжеж!.. І знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмів говорити по-українськи, вони б і не приняли б мене…

Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в «панське». Хм… я в «панське»!.. Уже заклав цілий гурток… Обіцяють збиратись й читати… А прокламації, знаєте, так подобались, що аж плакали многі… їй-богу… і я, знаєте, так якось… Теж трохи не заплакав…

— Та ну? — засміялась ласкаво Людмила й проміняс-тими, тихими очима мов голубила його.

— Їй-богу! Ну, та що!.. Хіба це погано… А грошей я мало розтратив… Два рублі і п’ятнадцять копійок… Треба, знаєте, ще літератури й прокламацій… У них там була якась література, та вони кажуть, що не розуміють. Мабуть, есерів, бо один парубок щось говорив мені… Я розібрав, що нібито «19 февраля»… Щось таке… Погано, що есери по-російськи пишуть. Тут, на Україні… А знаєте, який один розумний був!.. Він уже перше десь читав «Дядька Дмитра». Хоче, знаєте, везти своїм родичам… Ах, знаєте, скільки там роботи!.. Я тепер тільки там буду… Там на вік мені буде роботи… Ви мені давайте літературу, а я буду возить… Вони вже й адрес мені надавали… В чотирьох селах уже єсть наші люди…

— А в Петербург? — кинула лукаво Людмила.

— Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тільки більше треба літератури… Що ж тут? Зразу розібрали… Я не хотів давати всього, так аж просили… кормили мене, знаєте, і одежу дали. «Ми, — кажуть, — і грошей дамо, тільки давайте нам таких книжок».

— Ну, ви вже переборщуєте, здається, — усміхнулась Людмила.

— Ні! Їй-богу, ні! — палко скрикнув він. — Що ж мені?! Їй-богу, правда!..

— І ні один не подивився косо на книжки?

— Ні! — твердо тріпнув він головою, але зараз же, ніби згадавши щось, тихіше додав: — Був один… Але ж що там!.. Каже, що проти бога гріх іти, як бог дав, так нам і буде…

— Ага, вже один…

— Ну, то що!.. Я його, здається, уговорив… Ну, то що!.. А хіба нам кого потрібно пропагандирувати? Якби всі розуміли, так і пропагандирувать не треба! Авжеж! — радісно скрикнув він, очевидячки, задоволений знайденим виходом, і сміливо подивився на неї. Людмила нічого не сказала.

Максим замовк, потім зразу стрепенувся й став вставати.

— Куди ж ви? — злякалась Людмила.

— Аякже! — здивувався він. — Я ж сьогодня й назад… Я тільки літератури. А потім, я хочу у вас попрохати, — трохи другим тоном додав він, — для себе… щось… Тепер я маю багато часу і хочу читати… Я, знаєте, хочу тепер все знати, як студенти… Тепер це треба…

— Та сьогодия таки й назад? — тихо, не дивлячись на його, серйозно спитала Людмила.

— Сьогодня, сьогодня… Бо я обіцяв, що зранку прийду знов у Самійлівку і зараз же поїдемо з Василем до його родичів…

— А яких же вам книжок… для вас?

— Яких?.. Я, знаєте, хотів би хорошу якусь політичну економію. І щоб, знаєте, по-українському… Я вже читав деякі… А тепер якби хорошу… А потім якби щось по аграрному питанню.

— Добре… — якось сухо й рівно промовила Людмила, не встаючи і дивлячись кудись в куток.

— Потім, може, є щось із нелегального.

— Добре…

Людмила трохи помовчала.

— А може б, ви завтра поїхали?.. — раптом тихо кинула вона. — А сьогодня б посиділи у мене. Може ж, більше не побачимося… — криво якось усміхнулась вона й подивилась на його. — Арештують… А я хотіла б з вами посидіти… Ви ж мій ученик…

— Арештують? — прошепотів він злякано.

— Певно… Всіх беруть… А за мною вже давно шпиги ходять… Зостанетесь?

— Чого ж? Я останусь… Тільки той… Василь, знаєте… Я останусь…

Людмила подивилась на його, зустрілась з його стурбованим поглядом, зітхнула й рішуче встала.

— Ні! їдьте сьогодня!.. — промовила вона якось сухо й почала шукати щось між книжками.

— Ось вам… Ось ще… Прочитайте, як хочете! — не обертаючись, протягнула вона якісь книжки і, покопавшись ще трохи, тихо одійшла і знов сіла на стілець. Максим обережно засунув книжки за пазуху, помнявся трохи; на місці й несміло промовив:

— Я вже йду, добродійко… Боюсь спізнитись… А ще треба зайти за літературою.

Людмила стрепенулась і, якось нервово й серйозно попрощавшись, випустила його на сходи.

В ту ж таки ніч Людмилу заарештували. Коли вже жандармський офіцер перетрусив все в кімнаті, не знайшовши нічого «преступного» (ще й записав у протокол), коли вже Людмила спокійно й поважно з виду, тільки дуже серйозна й бліда, зав’язувала подушку й білизну, один із жандарів нахилився над підлогою й став на щось пильно роздивлятися.

— Що там? — спитав офіцер.

— Сліди якісь, ваше благородіє!.. — підвів трохи зчервонілу голову жандар. — Ніби мужицькі…

Людмила хутко озирнулась. Офіцер піймав це й раптово спитав її:

— А в якій годині вийшов від вас цей мужик?

— Який мужик? — холодно й вороже скинула вона на його очима.

— Цей, що був у вас… — трохи змішався офіцер.

— Ніяких мужиків у мене не було! — зі зневагою кинула вона і знов стала зав’язувати.

— Хм… — здвигнув плечима офіцер і почав записувати:

«На підлозі кімнати помітні були сліди великих мужицьких чобіт з підковами. Арештована одмовлялась і не хотіла вияснити причини слідів».

— Прошу підписатися! — скінчивши, звернувся він до неї.

Людмила спокійно підійшла, згорда взяла перо в руки і, прочитавши додаток, усміхнулась і підписалась.

А гарне, трохи сухе лице її мов на хвилину засвітилось проміннями й наче говорило:

«Пізно! Він уже там!»