— Ніззя! Ніззя! — гукнув було, один поліцай в великою рижою бородою, одпихаюта Людмилу; але вона раптом скажено кинулась на його, вихватила палицю і я якійсь несвідомій нестямі стала бити його по голові, по плечах, по руках і, навіть разів зо два ударила якогось студента, що кинувся за нею.

— Ур-р-ра! — страшенно розляглося в передніх рядах, що бачили цю сцену.

— Ур-р-ра! — покотилося далі.

— Ур-р-ра! — обізвалося десь там, далеко, на другому кінці демонстрації.

— Ур-р-ра! — ще дужче пронеслося знов тут, і веселі поліцаї в один мент десь щезли під могучим напором, і тільки в деяких місцях крутились якісь купки та миготіли в повітрі палиці.

І знов сталося щось дике й страшне. Як демони, налетіли знов козаки.; і звов збиті демонстранти, розбігаючись на. всі бокм, падали під ударами нагаїв, одбивалися каміннями, збирались в купки, знов розбігались і звов падали, виносячи на руках побитих товаришів, нашвидку заві’язуючи свої рани й знов кидаючись туди, де більші купи були, де розлягалось голосніше «ура».

Задихана, червона, з розірваним рукавом, стояла Людмила під ворітьми якогось будинку і дрижачою рукою витирала піт на лиці. Біля неї стояло декільки робітників і два студенти і, також важко дихаючи, червоні, пом’яті, дивились туди, де тільки що були.

Тут було тихіше, тільки «приватна публіка» купчилась та з-за плечей одно одного дивилась до «центру».

Вмить в «публіці» зашамоталось, захвилювалось і раптово посунуло назад.

— Когось ловлять! — крикнув хтось.

І за цими словами повз Людмилу пробігла якась постать в жовтенькому капелюсі й, пригинаючись, силкувалась утікти від двох поліцаїв, що, тяжко сопучи, гнались за нею.

«Максим!» — раптом пронеслось у серці Людмили, і, незчувшись сама, як зірвалася з. місця, вона під здивованими поглядами «публіки» щось закричала й побігла за ним. Робітники и студенти, також щось закричавши, рванулись, випередили її і вмить разом зупинились. Зробилось щось незрозуміле. Поліцаї щезли, а замість їх на землі валялись якісь дві чорні постаті й щось ловили.

— Сюди, товаришу, сюди! — крикнув студент; і Максим, вже без жовтенького капелюха, вмить наче виринув звідкись і, з хрипом, важко дихаючи, всунувся між студентів і робітників.

— Сідайте, сідайте! — схопила його за плечі Людмила і придушила до землі. Максим не сів, а впав.

— Держіть, держіть його! — пробіг повз їх поліцай, озираючись на всі боки з налитими кров’ю очима і з порохом на щоці

— Туди побіг, господін поліцейський! Туди! — поспішно показав один з робітників в протилежний бік. — Я сам бачив… Туди!

Поліцай мовчки недовірчиво озирнув його й побіг далі, а за ним і другий, шкандибаючи, обтрусюючись на ходу й безсоромно лаючи тих, що сміялися з його.

— Ах, як добре! Ах, як добре, товаришко! — щасливо шепотів Максим, піднявши голову й дивлячись до Людмили. — Ах, як добре!

А Людмила з ніжністю дивилась на його червоне лице, на піну, що засохла в кутках губ, на ноздрі, що широко хвилювались, на мокре, розкудовчене волосся на голові й радісно-щасливо всміхалась. А робітники здивовано дивились на них і собі починали радісно усміхатись і розпитувати Максима. І він говорив їм беззв’язно, хапаючись, перебиваючи себе і звертаючись до всіх. Коли ж поліцаї вже зовсім щезли і «публіка» заспокоїлась, то біля них уже стала збиратись ціла валка цікавих і, проштовхуючись, пролазячи поміж другими, слухали його.

— Ну, годі! — раптом спинила його Людмила. — Ходім звідси.

— Ходім, ходім! — поспішно згодився він. — Ходім «туди»! Правда?

— Правда, правда!

Й вони рушили, а за ними й ті, що стояли. І «публіка» розступилась перед ними, здивовано дивилась і проводжала очима високу, повну панну з непокритою, чорною, густою косою, й робітника з червоним, молодим, щасливим лицем, і всю купу, яка, палко розмовляючи між собою, все побільшувалась та побільшувалась.

— А ми дуже неконспіративно йдемо! — засміялась Людмила, обдивляючись на себе й на Максима. — Ще заарештують.

— Ну, то що?! — щасливо тріпнув він головою. — Хай! Зате ж я їм дав. Зате ж я боровся! Ах, як добре, добродійко! — вмить зупиняючись на мент і дивлячись на неї, скрикнув він. — Ви знаєте, що я бив їх так, що аж руки болять! Я ж, знаєте, одного поліцейського прибив! їй-богу!.. Я вам говорив це?.. Так, знаєте, і впав… А ви били?

— Не знаю… Може…

— Правда, так наче ви в тумані? От так і я… А серце, знаєте, так б’ється… А колись же от так і революція буде. Правда?.. Тільки не скоро… Ах, знаєте, як стидно, як стидно! — вмить з болем перебив він себе і зараз же, хапаючись і наступаючи всім на ноги, заговорив далі — Ви втікали, товаришко?.. Од козаків?.. Правда, стидно? Правда, боляче так?.. Я, знаєте, хотів прямо упасти, й хай топчуть… А всі біжать… А ті б’ють… Нагайками по лиці… Одному, знаєте, якомусь студентові вибили око й арештували зараз же… Мене не арештують: я буду одбиваться до смерті… Я вже не хочу в тюрму…

Людмила слухала його і, не вважаючи на те, що звертала на себе увагу всіх, дивилась тільки на всі боки й бажала тільки скоріше дійти «туди». Проминали знайомі задихані лиця, хтось із товаришок і товаришів студентів зупиняв її й щось говорив, а вона тільки усміхалась і всіх кликала «туди». Хутко біля неї й Максима зібралась знов велика валка розігнаних демонстрантів і стала з піснею наближатись до «центру».