Про УКРЛІТ.ORG

Роботи!

C. 1
Скачати текст твору: txt (111 КБ) pdf (117 КБ)

Calibri

-A A A+

Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові «робітницької кватири».

А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тілі давно вже ходили хвмльки дрижаків, але йому не хотілось ні вставати, ні поворухнутися. Хотілося тільки сидіти й слухати ту мішанину з нудьги, одчаю, злості й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тіло якоюсь байдужістю й млявістю. Вмить щось голосно й твердо застукало. Максим байдуже одвів голову від стіни і вже поволі став підводитись, коли двері розчинились і в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жіноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсі на голові. Поважно озирнувшись і вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась і стала пильно дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усміхнувся й нервово-поспішно почав обсмикувати на собі свою синю, аж до блиску заялозену роботою, сорочку.

— Знов нудитесь? — тихо, але серйозно й строго промовила вояа.

— Як нуджуся? — ніби не зрозумів він і ще ширше усміхнувся, силкуючись не зустрічатись з її серйозним, строгим поглядом великих сірих очей.

Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потім також мовчки й серйозно повернулась, защіпнула двері на крючок і, одвернувшись від його, стала поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу. Витягнувши, вона з тим же серйозним і поважним виглядом застібнулась, повернулась знов і, поклавши жмут на стіл, мовчки сіла на лаву, мимохіть протягнувши йому свою, доволі велику, затягнену в чорну рукавичку руку. Максим поспішно й нервово-незграбно потряс її й навіть шаркнув одною ногою по підлозі, все так же широко й винувато усміхаючись.

— Ну, розказуйте, — тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що сіріла понад стіною своїм драним білим ряденцем.

Максим тільки ніяково й смішно якось повів головою й подивився їй на капелюх.

— Ну?

— Та що ж я, добродійко, буду розказувати.

— Товаришу! — підвела вона голову і строго подивилась на його. — Я перш усього не «добродійка», а «товаришка». Останній раз вам говорю, що я для вас не «добродійка», а «товаришка Людмила», як ви для мене «товариш Максим»… Розумієте?

— Та розумію, але ж… як же…

— Без «але ж». Це раз. А друге, сідайте і зараз же розказуйте все… Мені ніколи, я ще маю справу до вас… Де Сашко?

— На роботі ще.

— І Василь?

— І Василь.

— А ви?

Максим знов усміхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свій погляд на його губах, на яких грало щось болісне й безнадійне, і зараз же одвернулась.

— Прогнали чи знов самі покинули? — глухо промовила вона.

— Сам, — прошепотів він і хутко подивився на неї. Але вона дивилась кудись на двері й не казала нічого. Максим ще трохи постояв і нерішуче сів на другий кінець лави. В хатинці стало тихо. Максим декільки разів подивився на неї, але вона сиділа непорушно, й тільки видно було, як тихо, ледве помітно, хвилювались високі груди її під чорною сукнею.

— Товаришко! — нарешті несміло промовив він.

— Ну? — не повертаючи голови, обізвалась Людмила.

— Ви сердитесь на мене?

— Серджусь.

Максим ще жалкіше усміхнувся й хотів щось сказати, але тільки обсмикнув сорочку й нервово повів плечима.

Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. І знов їй щось гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей знайомий їй, жалкий і сумний вираз його безпокійних очей і уст. І знов вона одвернулась.

— Ну, говоріть же, я ж чекаю, — м’яко прошепотіла вона. — Говоріть все. Коли покинули?

— Учора.

— Гроші маєте?

— Ні… Так трохи… Маю…

— Товаришу!..

— Їй-богу, маю!

— Покажіть!

Максим, ніяково усміхаючись, поспішно засунув руку в кишеню своїх замазаних, обдрипаних штанів і, покопавшись, витягнув декільки срібних та мідних монет.

— Покажіть, — нахилилась Людмила над рукою.

— Три… Вісімнадцять… Двадцять вісім копійок! Це, по-вашому, гроші? — подивилась вона на його з усмішкою.

— А що ж? — радісно засміявся він на усмішку, держачи руку з монетами. — На два дні буде… — І, знов несміло подивившись на неї, тихше додав: — Поки знайду роботу.

— Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати гроші в кишеню.

— Га?

— Не знаю… І знов змовкли.

— Правда, я падлєц, добр… товаришко? — вмить якось роблено, сміливо промовив він і з якимсь викликом в очах подививсь на неї. Людмила хутко озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свій здивований погляд:

— А це ще для чого?

— А хіба ні?

— Не меліть чортзна-що, — сухо кинула вона й знов одвернулась.

Максим ніяково усміхнувся й замовк.

— Хоч би заарештували, — помовчавши, знов почав він, але вже не всміхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. — Всіх беруть, а меие… Хоч би скоріше вже. А так вже не можна…

 
 
вгору