— Я боротися хочу! — з силою скрикнув він. — Я хочу справді боротися, як кличуть всі інтелігенти… Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють нас?

— Та хто обманює? Хто обманює вас? — і собі скрикнула Людмила з мукою. — Хто вам говорить, що треба йти стріляти? Учіться, учіть других, побільшуйте сили… Хіба ж то боротьба?.. Хіба… Ах, ну, що вам говорити, коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу… Ви знервувались… Ви…

— Я не можу… — перебив він її, але якось розслаблено й чуло. — Неможливо так жить… Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не можу зароблять собі на хліб, я подлец, я їм чужий хліб, я такий же експлуататор, я… Я донесу на себе!

— Що? — зблідла Людмила.

— Я донесу на себе… Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!

— Ви як хлопчик, Максиме, — тихо усміхнулась вона болісною усмішкою. — «Донесу», «у тюрму»… Для чого?

— Боротись, активно боротись! Мені нудно, я не маю роботи, духової роботи!.. Я стрілять піду!

— Ну, з вами сьогодня не можна говорити! — вмить розсердилась вона і гнівно встала, трохи почервонівши. — Робіть що хочете!

Максим знов винувато усміхнувся й собі для чогось встав, дивлячись на неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому чубові.

— Можете! Йдіть! — махнула вона рукою на двері і стала застібати своє пальто, не попадаючи ґудзиком в петлю й поспішаючи.

— Ну, а що ж робити?.. Га?.. — несміло прошепотів він.

Людмила глянула на його, кинула застібати і раптом чогось страшенно скипіла:

— Що? А я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що мені приємно дивитись на вас? Хіба ви мені вірите?.. Я ж «ін-те-лі-гентка!». Я… Ви самі сказали… Ви думаєте…

І чуючи сама, що говорить якусь нісенітницю, вона зупинилась і, круто одвернувшись, підійшла до вікна і стала дивитись на улицю. Потарабанивши трохи дрижачими пальцями по шибі, вона знов повернулась і спокійніше вже підійшла до стола.

— Робіть що знаєте, — роблено байдуже промовила вона. — Тільки щоб потім не нарікали на мене… Більше нічого… А тепер я маю до вас справу, — діловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого зараз же випало на стіл декільки аркушиків паперу. — Ідіть сюди.

Максим хутко й поспішаючи зірвався з місця й підійшов до стола.

— Через тиждень буде демонстрація, — не повертаючи до його голови й розгортаючи папірчики, трохи понизила вона голос. — Треба роздавати й розліплювати цей тиждень прокламації. Візьметесь?

— Візьмусь, візьмусь! Через тиждень? Невже це справді, добродійко… товаришко? — дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.

Людмила хутко подивилась на його і проти волі усміхнулась. Лице його світилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним і легким; губи усміхались так недовірчиво, але з такою радісною надією, що здавалось, ніби воно стало зовсім друге.

— Раді? — не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на неї, соромливо-щасливо засміявся і, почервонівши весь, став читати прокламацію.

Але видно було, що не розумів нічого.

— Можете забрати їх і заховати десь, — кладучи на стіл жмут, промовила Людмила.

— Добре, добре, я заховаю? — радісно одізвався вій від папірчика. — Я заховаю! Я сьогодня ж і піду розліплювати… Можна сьогодня?

— Хоч і зараз.

— Добре, добре. Це, значить, у цю неділю?

— У цю!

— А чого ж ви мені не сказали зараз же, як прийшли? Я б і не говорив усього. А то…

І він винувато глянув на неї, мов прохаючи вибачення. А вона м’яко дивилась на його і почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей і приголубити її, розцілувати її росло все більше й більше у грудях і хвилювало їх.

— Ви не сердитесь на мене? — соромливо й ніяково пробубонів він, акуратно складаючи прокламацію.

— Ні, серджусь! — засміялась Людмила. Він глянув на неї й собі засміявся.

— А ви дуже боїтесь мене? — додала вона.

— А боюсь! — щиро глянув він їй в вічі. — Ви такі серйозні собі, такі, знаєте, строгі… А я з вами так говорив.

— Я серйозна? строга? — здивовано підняла вона свої трохи широкі брови. — Хто це вам сказав?

— А ну да, серйозні… Такі… Коли ви вперше стали заніматись нашим гуртком, я, знаєте, хотів кидать через вас українську партію.

— Та-а-к? — криво усміхнулась вона.

— А потім… А потім, — поспішаючи й мов бажаючи скоріше залагодити вплив цих слів, підняв він трохи навіть голос. — А потім я побачив, що би тільки так, а що ви дуже добрі, тільки вид такий серйозний… я вже нізащо не кинув би… Я потім через вас і вивчив нашу мову… Спершу я сміявся навіть, що по-українськи, по-хохлацьки… А потім, як ви стали говорити з нами й вияснили все… А особливо, що ви такі серйозні й такі. інтелігентка… говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що так не можна судить… Всяка мова…

І, заплутавшись, він зупинився й став знов складать папірчики.

— А есерів більше не соромитесь, як вони вас називають «шоманістом»? [2 Шовіністом] — ледве усміхаючись, ласкаво спитала Людмила.