Але, глянувши в лице під рушником, одразу загубило всю охочість і заклопотаність. Очі здригнулись, поширились, потепліли, прилипли.

— Ми вже раз звертались до вас. Чи не можете ви сказати, де дають дозвіл на виїзд?

— На виїзд? Ах, так, так! Одну хвилиночку! Я зараз! Одну хвилиночку прошу почекать!

Кучерява голова прожогом, як у морські хвилі, кинулась у натовп, перепливла до одного столика, до другого, протиснулася в одні двері, виринула, підбадьорююче, убезпечуюче покивала здаля молдаванському рушникові, сховалась за другими дверима, знову виринула й, нарешті, зморена, але весела, припливла до синіх, затеплених морським усміхом очей.

— Ходімте! Це в одинадцятій кімнаті. Вони вчора перейшли з восьмої. Товариші, дозвольте пройти. Товариші, пропустіть!

Кучерява голова розсікала гущавину "пролетарських" тіл, одпирала їх до стін, хвилювалася, хапалася. А сама ввесь час, так собі, випадково, озираючись, поглядала на молдаванський рушничок.

— От тут. Пропустіть, товариші! Без черги. Пропустіть. Та пропустіть же, чоррт би… Прошу, товаришко!

— Дякую, товаришу! Дуже дякую!

Доктор не сумнівався, що кучерявий провідник охоче повів би молдаванський рушничок і далі за одинадцяту кімнату, за дванадцяту, тринадцяту, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба б синім очам. Але ж їм треба було тільки в одинадцяту кімнату, й тут його функція кінчалась.

Таємна, так довго шукана одинадцята кімната була малесенька комірчина, цілком порожня, тільки на всю стіну стояла величезна буфетна шафа. Крім буфета, біля вікна примостився маленький столик. На столику лежали папірці, печатки, а за столиком сидів рудий, хмурий чоловік у салдатській блюзі. Довге волосся разом із лупою спадало на плечі без погонів, а худе, виголене лице непорушно вп’ялось у книжку.

Доктор підійшов до столика, з увічливою незграбністю вклонився й несміло, як людина, що все життя прожила на селі, кашлянув.

— Вибачте, будь ласка… Ми до вас з проханням.

Хмурий чоловік помалу, не спускаючи очей з книжки, почав підводити голову й, нарешті, мляво подивився на доктора. В голених устах його, у крилах носа, в куточках очей засіла хронічна тупа втома.

— В чому річ?

— Вибачте, чи тут можна одержати дозвіл на виїзд? Втомлений патлач байдуже простягнув руку до бланків, що лежали купкою біля печатки.

— Куди хочете виїхати? Тут доктор трошки запнувся.

— Це от я й моя небога, ми — сільські вчителі. Ми самі з Полтавської губерні. Ми тут, знаєте, товаришу комісар…

— Дайте мені спокій, я не комісар.

— Вибачте, будь ласка. Ми — люди сільські, ми не знаємо…

— Та вам куди треба виїхати?

— Нам треба в Полтавську губерню. Ми — сільські вчителі, ми…

Голений патлач здивовано відхилився назад.

— У Полтавську?! Так це ж на гайдамацькій стороні!

— Так, але ж ми там завсіди живемо. Ми тут випадково, ми тут тільки…

Поет пильніше глянув на сільських учителів. Небога боязко стояла позаду, заховавши все лице в рушник, покірно склавши руки на своїй набухлій, череватій кохтині. А дядько блідо, винувато посміхався, хоча чим же, властиво, винен чоловік, що все життя вчителював на гайдамацькій стороні.

— Покажіть ваші документи.

Сільський учитель захапався, швиденько розстібнув двірницьке пальто, витяг наготовлені пашпорти й подав їх довговолосому музиці. Здається, цей композитор почав щось таке собі підозрівати! Ну, що ж, будь ласка, читай: пашпорти, як пашторти.

— Тут не сказано, чим ви займаєтесь.

— Я не знаю, вибачте, товаришу. Так нам видали пашпорти. Ми — люди деревенські, ми не знаємо…

Композитор мляво переглянув пашпорти, розуміючи на них стільки ж як і доктор, з цікавістю обдивився печатки на них (його фах!) і байдуже вернув їх докторові.

— Пропуску я вам не дам. І присунув до себе свою книжку. Сільський учитель розгублено, злякано витріщився на нього.

— Оце так! А як же ми будемо?!

— Як хочете.

— Та ради Бога, товаришу комісар, чи той!… Та як же так?!

Поет стомлено знизав одним плечем і скривився.

— Чудний ви чоловік: як же я вам можу дати пропуск на ворожу територію?

— А що ж тут такого?

— От тобі, "що такого!" Та хоч би такого, що вас там одразу схоплять і розстріляють, як наших шпіонів.

— Так ми їм покажемо наші пашпорти. Ми собі сільські люди, ми політикою не займаємось. Нехай перевірять.

— Ну, стануть вони перевіряти. Ну, словом, я не можу вам дати пропуску та й годі!

І чортів патлач рішуче підсунув до себе книжку, нахиливши до неї своє вимочене лице.

Доктор вертів у руках пашпорти, не рушаючи з місця. Що б йому сказати, цьому волосатому драматургові, щоб він пом’якшав?

— Гм, от нещастя! Нам же неодмінно треба бути там. Помирає мати дівчини. Перед смертю… Невже так трудно дати той пропуск, товаришу? Ну, хай нас розстріляють, що вам таке? Будьте такі милостиві, зжальтеся!

Патлач підвів голову, знизав обома плечима, хотів щось сказати й тільки нетерпляче визвірився.