Про УКРЛІТ.ORG

На той бік

C. 6
Скачати текст твору: txt (326 КБ) pdf (242 КБ)

Calibri

-A A A+

В очах Наяди, тепер темних і глибоких од одбитого від стіни сонця, зажовтіли ніжні іскорки, а на носі лягла матова золотиста смужка.

Вона поклала руки на столик, сміхотливо-поважно прижмурила очі, трошки схилила голову на плече й наготовилась обмірковувати.

— Ну?

Доктор мовчки, не хапаючись, виняв цигарку, закурив, покликав "баришню", замовив дві склянки кави, переставив до себе з другого столу попільничку, словом, — теж наготовився.

— От так. Мерсі, баришня… Ну, а тепер можна й до справи приступити. Насамперед дозвольте вам представитись: доктор медицини Михайло Петрович Верходуб. Зауважте: не просто доктор, а доктор медицини!

— А хіба то є різниця?

— О, Боже! Простий доктор, то є простий смертний. А доктор медицини науковий ступінь. Розумієте!

— Ну, це колись було, а тепер… Ну, а я проста собі смертна, звуть мене… Ну, Ольга Іванівна Чорнявська. Добре?

Вона не давала собі зусилля навіть удати, що ховає своє справжнє прізвище!

— Дозвольте вас спитати, Ольго Іванівно: для чого ви так одягаєтесь? Хіба ви не розумієте, що це небезпечно.

Ольга Іванівна лукаво посміхнулась.

— Ви гадаєте? А я не думаю. Навпаки: я цим показую, що не маю себе ні за яку злочинницю. І повірте, пане докторе, що вас, у вашому маскараді, швидше розстріляють, ніж мене. Запевняю вас. От побачите!

І очі лукаво, впевнено й ненормально-блискуче зупинились на очах доктора Верходуба. Колись, за давніх часів, погляд жінки, зупинений у його очах більше, ніж слід, загрожував їй приємною небезпекою. Очі такої необережної жінки здригувалися внутрішнім здивуванням, поширювались, одстрибували, зараз же знову налітали на його очі, відбивались і кінчали тим, чим кінчають усі метелики у грі з ліхтарем: покірно, п’яно прилипали. Аби тільки з погляду викресалась невеличка іскорка контакту.

Але тут ніякої іскорки не викресалось. Доктор Верходуб злегка зідхнув і спустив очі до кави.

— Гм! Мені все ж таки здається… Ну, зрештою, це ми потім побачимо. А тепер дозвольте задати вам іще одне питання: вам конче потрібно на той бік?

— Конче.

— Ви ж розумієте, що ви ризикуєте життям? Наяда, замість посмішки, злегка розтягла куточки малинових вуст.

— Розумію. Далі?

— Так. Значить, є щось дужче за життя, що тягне вас на той бік? Значить, життя ще не є найбільша цінність? Може бути. Хоча… А втім, будемо вірити у свободу волі, принаймні, у свободу вибору не нами вибраної смерти.

— Для того, хто не хоче, нема смерти, пане докторе. Ну, та це довга філософія. А ви, значить, теж маєте щось на тім боці, що дужче за життя?

Для чого вона це запитала? Перевірити себе? З бажання перевести у свідомість те, що дано їй одвічним?

— Очевидно, так, Ольго Іванівно.

І знову очі впилися в його очі, — допитливі, лукаві, блискучі й знову скляні, без іскри контакту.

— Правда? Ну, чудесно. Значить, нам по дорозі. Отже, як нам добути дозвіл? Га?

— Та якось уже будемо здобувати. Але ще одне ділове запитання: є у вас тут хтонебудь з близьких людей, батьки, родичі, чоловік, коханий?

Наяда лукаво глянула вбік, — ах, хитрий який: "ділове запитання". Йому страшенно цікаво знати, чи є в неї батьки.

— Ну, нехай є. Нехай і батьки, і родичі, і чоловік, і коханий. А для чого це?

Доктор Верходуб зробив іще серйозніший вираз.

— Для того, Ольго Іванівно, що треба з ними якось умовитись, де вас шукати, якщо з нами щонебудь трапиться.

— О, про це не треба турбуватися! Це все… Краще ви умовтеся. У вас є жінка, діти, кохана? Ага, все ж таки й їй цікаво знати!

— Ні, Ольго Іванівно, ні жінки, ні дітей у мене немає. Були колись. Колись усе було. Тепер лишилась тільки… тільки Наяда.

Панна Ольга високо підняла трошки загусті брови.

— Не розумієте? Це — істота, подібна до людини. Коли Бог розбив Люципера з його армією й вони попадали в море, частина повстанців-ангелів, щоб сховатися від гніву Бога, поперевертались у людей, але не встигли виплисти з моря і так там навіки й зосталися. Це — Наяди. Але вони часом пробиваються на землю і приймають образ жінки. І такі жінки стають божествами для чоловіків. За них убивають себе, їм моляться, приносять жертви, криваві, безкровні, всякі. Сила жіночости в них така надлюдська, що за один дотик до них мужчина готовий прийняти всі муки, які може вигадати людина й диявол. Через них стають і героями, і злочинцями, одні й ті самі люди. Від їхньої ласки найскептичніший Шопенгауер може повірити в усі цяцьки людей, з яких він сміявся. Найлютіший пролетарій, коли зустрінеться з такою Наядою в образі буржуйки, закине свою лють і стане смиренною овечкою. Бо тут сила не партійна, не клясова, а якась більша за кляси, партії, філософії, науки, політики, якій підлягає всякий мужчина.

Наяда підвела очі, темно-сині, морські, рослинні. Вона вже не посміхалась. Очі поволі зупинились у його очах, вп’ялись не своєю силою в них і зчепились. Нарешті!

Всередині доктора замерло, ухнуло й тьохнуло, як батогом. І в той же мент він почув, як молодість буйно вскочила в нього, — червона, з малиновими устами, танцівнича, несамовита, безутримна. Вона махала червоно-малиновою хусткою, й од помахів її кров кидалась гарячими буйними хвилями в зарослі рябим пір’ям лиця.

Володимир Винниченко. На той бік. Повість. Нью Йорк, УВАН. Комісія для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1972.
 
 
вгору