От і поле, все пухнасте, зелене, мрійне, широченне. Зразу ж свіжо обхопило духом вітру, степу, молодої травки й весняної, ще мокрої землі. Десь із неба, бозна звідки, дрібно сипалися дзвіночки, срібні, чисті, молоді, — степові соловейки! Сонце тепло, жартівливо цілувало ззаду в шию.

Конячки смачно, соковито вибивали дружній такт; Юдко миролюбно поводив над їхніми спинами батогомі і для піддержання авторитету час од часу добродушнострого пускав: "Но-о, ти! Ворухайсь, ворухайсь!"

Невже була коли ніч із виттям собак, гупанням чобіт, зойками, з руїнами, з ненавистю, жахом, одчаєм, смертю?!

У малиново-синій далечині маячіли давні могили. Зліва, з яру, з-над білих хат кучерявим пір’ям розсипався рожево-сивий дим. Там уже повставали, там уже обідати варили. Колись доктор Верходуб, будучи не доктором медицини, не недогризком життя, не повітовим "нашим епікурейцем", а просто маленьким, босоногим Михайликом, оттакого ранку вже гнав у поле довгошиїх, гойдливих, белькотливих гусей і смачно вминав чудесний житній хліб, посипаний камінцями соли, що хрустіли під зубами. І ніяких філософій, ніякого аристократизму духу, ніяких перемог йому ні над собою, ні над другими не треба було. Без філософій, без боротьби, без перемог скільки було великих радощів вічної перемоги!

— Гарно, Ольго Іванівно! Чудесно, га?

Ольга Іванівна трудно повернула купу хустки й показала обвіяне задумою, вимите духом степу й ще чогось тепло-ніжне лице. Сині очі теплилися лагідно, ніжно, сумирно. Чи не крапнула й у її панський келех маленька простенька крапля степової мудрости?

— Божественно гарно! Чудесно тепер босоніж по теплій стежці бігати! Е, ви, мабуть, не знаєте, ви — панич. А я колись отак удосвіта з хлопцями й дівчатами вже череду пасла!!

— Ви?! Череду?!

— А що? Чого ви так дивуєтесь? Я — селянка. Не похожа?

— Гм! Очевидно, Ольго Іванівно, ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо.

— Хіба ви теж з села?! Селянин, чи поміщик?

— "Потомствений, почотний", з діда прадіда селянин!

Панна Ольга раптом визволила з-під хустки руку й незручно, але рвучко-весело простягла її докторові.

— Так здоровенькі ж були, земляче! Якої губернії?

— Київської, Сквирського повіту, деревні Осиковатої! А ви?

— Полтавської губернії, Золотоноського повіту, села Криві Гарбузи. У нас з давніх-давен родили все чогось криві гарбузи. Та так нас і прозвали Кривими Гарбузами.

А в руці доктора лежала така тонка, ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не хотіла асоціюватися з Кривими Гарбузами. І цей тикозний капелюх, і англійський костюм, і ця королівська постава, і ці очі — повні певности і влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не перебратись у Кривих Гарбузах у людський образ? Та й чи не частіше за все вони перебираються по Кривих Гарбузах, а не гнилих містах?

Рука тихо визволилась і сховалася знов під хустку, під рідну, значить, близьку їй хустку.

— Ну, це добре, що ви — земляк! Я дуже рада. А я було думала… Ну, нічого. А що може бути краще від степу, нашого степу? Га? Ніхто не розуміє й не може нас зрозуміти. Правда?

На доктора ще раз глянули дві темносині, теплі, хвилююче-жіночі квітки. Глянули якось по-іншому, по-новому, по-близькому, лукавоніжному, вдивляючись і перевіряючи. І в грудях доктора від цього безвольно, солодко занив холодок. Гойднулася бричка, перехилила квітки разом з молодим, гнучким тілом на доктора й одхилила. Сині квітки накрились темними шовковими щіточками вій і потупились. І від того, що потупились, докторові захотілося припасти до тих маленьких черевичків, що виглядали з-під пледу, і з побожною, жагучою вдячністю обтерти з них порох устами.

— Вам не холодно в ноги, Ольго Іванівно?

— О, ні, мені дуже гарно!

— Но-о, ти, паршивка! Граєсся!

Дорога почала збігати згори. Внизу по яру розкотились біленькі хатки, а на ту гору поперед усіх вибігло троє млинів, розставили крила й весело розмахували ними, закликаючи хатки до себе. Запахло солонкуватим димом, кізяком, свіжо-спеченим житнім хлібом. Десь за хатами дружно, гуртом гавкали собаки, когось обпавши. Довгими ракетами здіймались догори співи півнів і, закруглившись на кінці, падали й зникали. Залізними, іржавими голосами мекекекали вівці. Божественно, іменно: божественно гарно!

Юдко заткнув батіжок позад себе й натягнув віжки.

— Тш! Тш-ш!

А Татарка, любуючись з чіткого стукоту своїх копит, потрушувала гривою й кусала подругу, прищуливши вуха. — чого, мовляв, дурна, здержуєш, катай згори на ввесь Дух.

Юдко озирнувся й хитнув жовтенькою бурунькою на хати:

— Любомирка, по названію.

Любомирські дядьки стояли коло порогів хатин і, приклавши дашком руки над очима, дивилися на бричку. Деякі йшли дорогою й уважно придивлялись до переїжджих, але не вітались. Од тинів, як з-під землі, вистрибували Сірки та Рябки й з усіх сил гнались за "файтоном", одні зовсім мовчки, запекло заціпивши зуби, з невблаганною рішучістю, другі з незрозуміле лютим гавкотом, аж захлинаючись.