Не тільки Епікура не цитував доктор Верходуб, він навіть Ескулапа не згадував. Яка рація лікувати людям шлунки, чи легені, коли завтра в них будуть розтрощені черепи? Та ніхто й не турбував доктора з такими дурницями. А сам він, рятуючи свого черепа, і помешкання своє, і прийомну, і всю бібліотеку з Епікурами закинув, оселившись у матері свого двірника.

Пригнувшись, зщулившись і здригуючись, він перепускав через свою голову страшну, велетенську хвилю.

* * *

І от так жив без келеха, без помешкання, без навусника, без сіросталевого жилета доктор Верходуб на краю міста в халупчині з синіми віконничками й мазаною призьбою.

А головне — без келеха.

Одначе — дивна річ! — і з чимось уже новим, незрозумілим, явно-ненормальним, але любим. П’яність якась? Очайдушність засудженого на смерть? Щось подібне бувало колись у дитинстві, коли, вимокши ввесь під страшенною зливою, ходиш собі потім із закладеними в мокрі кишені руками й брьохаєш по калюжах, нічого вже більше не боячись. І легкість, і голість, і безпечність, і незалежність. Незалежність од усього, за що треба було колись боятись. Що може злякати людину, яка завтра, сьогодні, через годину, через хвилину може загубити найцінніше, — життя?

І коли замовкала в докторі Верходубі чужа, зщулена, наїжена істота, він виходив із халупки з синіми віконничками і йшов у місто, заклавши руки в мокрі кишені, брьохаючи по всіх калюжах і нічого більше не боячись. І дивна легкість обгорталась солодким, ніколи незнаним, прозорим, як осінні соняшні вечори, сумом і жалем. Жалем до всього "без різниці партій, клясів, анексій і контрибуцій", як давно-давно колись мило і пресерйозно вигукувала одна гарненька дамочка. І до гарненьких милих дамочок, що тепер іноді попадались на вулицях у кухарчиних хустках і з висхлими від хронічного жаху очима; і до "буржуяків" у "пролетарських" кашкетиках; і до тої сірої, гупаючої, бухкаючої гарматами маси, що гасала по місті з таким безпорадним виглядом перемоги, від якого хотілось гірко посміхатись.

І тоді з-за спини жалю чулось таке гаряче, рідне дихання чогось, що доктор Верходуб зупинявся серед вулиці в засмальцьованому пальті й без пенсне дивився на небо, на ряботиння поцюканих кулями стін, на вибиті шибки занадто притихлих будиночків, на занадто притихлих або занадто розперезаних людей. І небо, і будиночки, і притихлі чи розперезані люди, і голодні отетерілі собаки, і черепки на тротуарах, — все було миле, все надзвичайно потрібне, єдине, неповторне. І до всього жадно, зворушено і вдячно простягались руки його чудної, гарячої любови.

І раз, коли отак доктор Верходуб пильно й любовно слідкував, як вітер крутив над базарним рундучком пір’їну, він раптом почув у руках своїх вибитий келех; порожній, потовчений, покалічений, але келех! І почув, як з ніжним, тужним дзвоном упала в його якась нова краплина мудрости, якої ще не було ні в Епікура, ні в Шопенгауера, ні в усіх квітах його життя, солодких і гірких.

"Живи не так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного, чи земного. Живи не так, щоб закон твого життя міг бути законом для всіх. А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддаленні кожний мент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним. Все любе, все благословенне, що живе, навіть твої страждання, твій сором, ганьба, поневіряння".

І після цієї краплі на душі доктора стало затишно, тепло й лукаво, як у дитинстві, коли ввечері прибіжиш знадвору, залізеш у темну кімнату й сидиш там та дивишся звідти на всіх, і почуваєш гарячу-гарячу любов до них, і обнімаєш, милуєш їх звідти, а вони того й не знають.

І того вечора ще з більшою незалежністю, заклавши руки в мокрі кишені, брьохав доктор Верходуб по калюжах свого вихлюпнутого на вулицю життя.

* * *

А надворі весна розприскалась молодесенькими жовтявими листочками, пухкими буруньками, голчастою травичкою на понівечених бульварчиках. Весні було байдуже, що кущі були потоптані, поламані, — цвітіть, розпускайтесь, зеленійте, які є. Сонце, як з помпи, прискало проміннями на винних і невинних, на буруньки, на червоноармійців, на буржуїв, на цуценя біля крамнички з закислими очима.

Ах, правда: буржуїв на вулицях зовсім не було, все ходили "пролетарі" в поганеньких пальтах, у кашкетиках, у хустках, — ні одного ж тобі дамського капелюха, ні одного чистенького комірчика на все місто! Он ішов по тім боці заводчик Бромберґ, мільйонер, шикун, дві вілли в Фінляндії й Криму, — та й той, бідолаха, спролетаризувався: в покривлених черевиках, на голові рябенький картузик, на плечах куций піджачок. Не мільйонер, а вбогенький собі єврейчик-крамар.

Але й Бромберґ, і цуценя з закислими очима — одні на світі, неповторні, цікаві, потрібні, необхідні, милі, — хай живуть благословенні!

По бруку з гуркотом і залізним ляскотом розхрьопаних бричок кудись гнали червоноармійці. Вони не сиділи, а лежали на сидіннях, поставивши одну ногу на маленьку лавочку. Боже мій, вони хотіли їхати так, як їм було зручніше! Їздили ж отак офіцери колись, їздили ж так усі, хто мав право і владу їздити так? Усяка влада їздить, розлягшись і поставивши ногу на сидіння. А вони хіба не влада?