Біля церкви, на якій розбризканим малиново-червоним золотом горіла баня, гомоніла невеличка купка людей. Власне, не біля самої церкви, а коло будиночку, що стояв поруч із оградою. Поміж ними декілька постатів у салдатських шинелях, з рушницями в руках. Трохи осторонь тислася ще одна юрба, мовчазна, непорушна й без салдатських шинель.

Всі голови з пильною увагою були повернені до даху будиночка. Там над ґанком вовтузилося двоє людей, — один молодий, у салдатській блюзі, другий — чорно-бурий, у лахматій шапці. З ближчої купки щось кричали їм, радили, хвилювались, деякі навіть поривалися лізти до них помагати.

Раптом Юдко чогось почав зупиняти коней. Ага: до брички помалу, поважно наближався салдат з рушницею, повішеною на ремені через плече. Він підняв руку й помахав нею, щоб стали. Доктор намацав рукою в кишені пашпорти й пропуск, — начальство йдуть, треба приготуватись.

Коні неохоче стали. Юдко з турботою на жовто-пухнястому личку швиденько озирнувся на своїх пасажирів, моргнув їм на салдата й зараз же одвернувся, — його діло маленьке, його наняли, він собі везе, а хто, що, як, він нічого того не може знати.

— Та з того боку! З того боку! Підтягни, Кіндрате! От-так. Тягни, тягни!

Салдат з рушницею зупинився й, озирнувшись, зацікавлено став дивитись, будучи певним, що подорожні ждатимуть стільки, скільки начальству потрібно.

Тепер було видно, що здіймали вивіску над ґанком. Вона була пофарбована в дві фарби: жовту й синю. Можна було навіть прочитати на ній: "Любомирська споживча товариська крамниця".

Вона ні за що не хотіла злізати звідти, ця жовно-синя вивіска. Міцно, цупко вп’ялася чимось у ґанок, і хоч би тобі що. Кіндрат і салдат тягли вгору, вниз, підбивали чобітьми з усіх боків, хилитали, погнули всю, а вона як жива приросла там.

— Та сокирою по гаках! По гаках її!

— Еге, сокирою. Зубами не вгризеш її.

— Ек, подлая! Дай-ка брат, вінтовку сюда. Погоді, Кондрат! Ми єйо січас. Только с вінтовкой і можно с нєй справіться. Ми єйо вінтовочкой подсадім!

— Хіба що гвинтовкою. Ану, которий там, гвинтовку! З купки зараз же простяглось угору декілька рушниць.

— На! Держи, товариш.

— Та з-під низу її, з-під низу гвинтовкою! Штиком бісову душу!

Кіндрат у лахматій шапці перехилився вниз і за багнет витяг до себе рушницю. Підваживши нею під раму, салдат і Кіндрат напнулись, крекнули, і вивіска, не витримавши, з тріском підскочила. Серед найближчої купки розкотився задоволений гомін.

— Ага, штика не видержала? Так-о її! Ого!

Салдат з Кіндратом взяли вивіску за обидва боки й підняли догори, перевернувши лицем до землі, тримаючи, як покійника над могилою. Салдат злегка перехилився вниз.

— А нукась, посторонісь там! Україна лєтіт! Ну, Кондрат, слушай команду: рраз!… два! трри!!!

Гойднувши востаннє, вони з криком шпурнули вивіску вниз у калюжу. Вона з мокрим ляском упала в воду, і болото бризнуло на всі боки. Найближчі дядьки злякано відсахнулись убік і почали рукавами витирати обличчя, а в юрбі, весело сміючись, загомоніли.

Тільки друга купка стояла все так само мовчки, непорушно, застигло.

Тоді солдат з Кіндратом помалу, обережно й поштиво стягли з даху наготовлену там другу вивіску і стали приміщувати її на місці скиненої в калюжу. На ній стояло: "Любомирская общественно-потребительская лавка". Дядьки й салдати серйозно, з пошаною, слідкували за цією роботою.

Начальство з рушницею на плечі повернулось і знову рушило до брички. Доктор витяг пашпорти і пропуск. Начальство переглянуло їх, убийче-помалу перегортаючи зашкарублими пальцями тонкий папір сторінок. Печатка на пропуску розв’язала всі його сумніви.

— Можете їхати, — важно кивнув він Юдкові й повернув документи докторові.

Юдко жвавенько витяг з-позад себе батіжка, цмокнув, шарпнув віжками і стьобнув по вогкуватих клубах Татарку. Начальство, купки людей біля церкви, нова вивіска зразу відсунулись убік і лишились позаду. Від воріт моментально вистрибнули собаки і з гавкотом, хрипінням і люттю погнались за бричкою.

* * *

Доктор збоку подивився на Наяду. І аж очам не повірив — що за дивна, неприємна зміна: в лиці не було вже ні ніжної, дитячої задуми, ні лукавої, рідної ласкавости землячки; воно наче вмент висохло, збіглось, загострилось; синє, обрамлене темними віями око колюче, скляним блиском устромилось наперед і не відповідало на рух доктора. І блиск цей був зовсім той самий, що вчора, тільки сухий, гострий, холодний.

— Вам не холодно, Ольго Іванівно?

— Ні.

І коротеньке слівце вистрибнуло з неохоче розтулених уст колюче, холодне, з тим самим сухим блиском, як шматочок льоду.

Що сталось?! Невже перевірка пашпортів так подіяла?!

От і Юдко стурбовано й непорозуміло озирався на неї. Така собі гарна, симпатична баришня, і раптом щось із нею недобре вчинилося. Він навіть питаюче поглядав на доктора, бідний, дурний Юдко! Він собі своєю бурунькою гадав, що доктор може лікувати всякі несподівані й йому самому незрозумілі речі.