Але Оля якось чудно, одразу задумалася. Потім злякано озирнулась, очевидячки, не чуючи його, міцно притиснулась до його й почала схвильовано дихать.

Мирон здивовано зазирнув в її обличчя.

— Що з вами, Олю? Що з вами?

Оля силкувалась щось сказати й не рішалася. Миронові здалося, що вона зблідла.

— Та що ж з вами, дитинко?

Раптом спинилась, глянула в лице йому великими напруженими очима й сказала:

— Я… рішилась.

— На що рішилися? — спинився також Мирон.

— Я… іду в простітутки.

— Що-о?!

Але одважившись на перше слово, Оля неначе покотилася сама собою далі. Задихуючись, хапаючи Мирона за руку, поспішно, піднято заговорила:

— Так, так! Я рішилась! Я сьогодня після Тараса це вирішила. Не можу більше! Я не можу дивитись. Я мушу… Ви ж нічого? Правда? Та й що тут такого? Я буду так само служити людям, як і всі. Тільки я спочатку до Салдієва… Візьму сто карбованців, віддам нашим, а тоді вже туди. І просто у дім, просто у дім, в самий справжній, де… все це. А може мені й в домі одразу дадуть сто карбованців? Дадуть чи ні? Я гадаю, там не дадуть. Ну, все одно, я спочатку до Салдієва…

Мирон озирнувся, побачив лавочку біля маленьких воріт і мовчки повів туди Олю. — Сідайте… — тихо сказав.

— І заявлю Салдієву, що жити в його не буду, тому що… коли простітутка, то повинна бути справжньою. А сама замовлю визитову картку й надрукую. "Простітутка Ольга Матвієвна Щербина". І нашим пошлю й усім… І зараз же поведу агітацію… там. Там як: усі разом живуть… чи як?

Мирон не зводив з неї очей. Ледве посміхаючись своєю чудною сумною посмішкою, взяв її за руку — рука страшенно холодна була,— й обережно сказав:

— От ви послухайте мене, Олюсю: перш усього посидьте трохи мовчки. Розумієте? От трохи помовчіть, заспокойтесь, а я подумаю. Добре?

— Але чому? Чому?

— Ну, так…

— Підождіть. Ви гадаєте, що я це так з’опалу? Ви це думаєте? Але ж я вам кажу, що вже по обіді це вирішила. Чого ви посміхаєтесь? Не вірите? Я, дійсно, спочатку нічого такого не думала за дім… Я думала тільки, що прийдеться іти до Салдієва. Але сьогодня я рішила просто в дім… Але чого ви посміхаєтесь? Ну, чого? Ви не вірите мені? Ні?

— Ні, Олю, я вірю…

— Ну так чого? Чого? Ви не згодні? Ви ж самі кажете усім, що нічого ганебного… Чи ви тільки — про других, а коли… треба, то ви не згожуєтесь?

— Казав і згожуюсь. І дуже радий, що ви це вирішили… Тільки треба трохи, підождати… Розумієте? Днів зо-два, зо-три…

— Але чому ж? Чому?.

— Кумедна ви, дитинко. Ну, може, що небудь виясниться, може, инше щось придумаємо. Ви ж туди ідете не тому, що подобається, а тому, що нема чим жити. Коли не ганебно, то ще не значить, що добре… Чистити помийні ями не ганебно, але чому, коли можна, не пошукати кращої роботи? Розумієте? Не можна ж так справді… І ніяких Салдієвих вам не треба. Почекать треба …

— Господи! Який ви! — нетерпляче, тужно скрикнула Оля. — Та я ж за два — три дні, може, вже… Проте, дурниці, я рішуся… Ну, що тут, такого? Що?

— Для вас це великий подвиг, Олю.

— Ну так що? Ну так що? Хіба я не можу піти на подвиг? Ідуть же на каторгу за свої думки, ідуть у тюрми, заслання, чому ж не можна іти в публичний дім? Ганьба? Хвороби? Але чому не можна взяти на себе й ганьбу й хвороби за свої думки? Чим тяжче, тим краще подвиг, хiба ні? Ви ж самі мені колись казали, що коли б ваша сестра увірувала, ви б самі їй запропонували піти … Хіба я не вірую?

— Ні… — сумно посміхнувся Мирон.

Оля була вражена.

— Як? Я не вірую?

— Ні, Олю. І ви тим не журіться, це не так швидко робиться…

— Але чому? Чому? Господи! Я ж…

— Та хоч тому, Олю, що вам так важко зараз від одної думки… Почекайте! А потім ви сказали про ганебність. Коли ж ганьба, то… нема того, про що я вам казав. Ви не зрозуміли мене, дитинко. Мені не потрібно, щоб люди думали так, як я. Це неможливо. Вони завжди думатимуть так, як живуть. От і у мене з вами. Я жив так, а ви инакше, і думати ми мусимо по иншому. Це природно. Але я б тільки хотів, щоб у кожного були його думки, чесні й такі продумані, щоб вже ніяких хитаннь не було, тільки дія. Розумієте? А ви от вважаєте це ганебним і все таки хочете робити. Ніколи цього не треба допускати. Ганебно? Не робіть. Думаєте, що не ганебно, тоді думайте так, щоб думка про ганебність просто смішною здавалась вам. Але це, дитинко, страшенно важко. Нам так довго вбивали в душу ріжні поняття, що від обіду до вечера од них увільнитись неможна. Великим стражданням, упертою думкою вони випалюються. От ви за сестру мою кажете… Сестра инше діло. Вона без всяких подвигів простітутка, це — професія її. А потім — вона сильна. Е, коли-б тільки вона подививилася на це, як я! А то й вона… Та й не в тому суть. Тільки б думка з’явилася, а життя примусить приняти чи відкинути. Але не треба насилювати життя, Олю. Нехай самі простітутки за себе борються.. Вони перш за все повинні самі з себе скинути ганьбу, тоді й другі инакше дивитимуться на їх…