Маруся непокійно заворушилась.
— Іди, Роню… Не треба…
— Справді, хороша… Зоставайся. З людьми тебе хорошими зведу… Упіраєшся ти, а все ж таки нудно все зо мною, та зо мною… От ця… Дара, наприклад. Ти це даремно казала, що я все чекаю на неї. Коли я на неї чекав? Ну та це… От з нею зійдешся. Вона — хороша… І сама мені вона колись казала, що хотіла б ближче зійтися з тобою. Та й з иншими… А не схочеш — не треба. Хочеш, в инше місто переїдемо. Чого там? Будемо жити, робить… Ще як заживемо! Га, Марусю?… Подумай. Зараз не відповідай. Подумай, обміркуй гарненько, а ввечері відповіси… Добре?
Маруся глибоко зітхнула.
— Добре… Подумаю… Не знаю… Але… — вона повернулася до його й мягким, ніжним поглядом обвела всю міцну, костисту постать його.
— Чудний ти все ж таки… Бог тебе знає.
— А ти подумай… Ну, до побачення.
— Прощай…
Мирон озирнув, її уважним поглядом, привітно посміхнувся й вийшов.
V
Мирон зайшов до анархиста й умовився, що той завтра прийде до його в пьять годин. Потім забіг у контору завода, куди постачав чертежі. Була неділя й заняття в конторі не було, але діжурний розповів, що завідуючий конторою збірається одмовити Миронові від роботи "за шкідливий вплив" на робітників та служащих. В чому виявлявся цей вплив, добитись від діжурного він не міг.
По обіді заніс Єрмолкину гроші, вклавши їх у конверт, і передав кватирній хазяйці. І лише на третю годину прийшов до Хведора. На його чекали. Але звичайного галасу та оживлення він на цей раз не приніс з собою. Не підкручував свої вуса з кінського хвосту, чим завжди викликав жіночу половину зборів на дотепні уваги; не ростягав слів, як вередлива дитина й не бігали жваво, швиденько та ласкаво його зеленкуваті очі. Збори ці звичайно призначалось у Хведора й на їх дозволялося кожному робити, що кому до вподоби, тільки не приходити з нелегальщиною. Переважно тут призначалися любовні побачення, співали, гуляли, грали. Інтелігентів закликали зрідка, Мирона ж вважали за "напівінтелігента" тому, що мав роботу на тому ж самому заводі що й Хведір. Але часто вибухали й теоретичні, суперечки. Тоді Хведір в критичні моменти затягав пісню, і ті, що сперечалися, по-одному приєднувались до його. Сам Хведір був жонатий, великий, жовто-кучерявий, робітник-комітетчик, не погано грав на мандоліні та до пристрасти любив театр. Сьогодня мали обмірковувати питання про організацію артистичного робітничого партійного гуртка. Намічалися вже пьєси для постановки. Чекали тільки на Мирона. Але Мирон, проти свого звичаю поставився без особливого захоплення до проєкту, чим викликав нетерплячу досаду у панночок та розчарованність у ініціаторів. Обмірковувати все ж таки почали. Мирон помалу оживлювався, але несподівано замислювався.
— Товариші! Попрощайтеся з Мироном Антоновичем, — раз навіть гукнула висока Галя з блакитними баньками карих очей. — Очевидно, женитись хоче. Бачите, замислюється…
Мирон усміхнувся. Але скоро попрощався й пішов, покликавшися на нагальну справу.
Було вже годин шість, коли він підходив до рогу Медвідівської та Мало-Переїзжої, де в його було призначено побачення з Олею.
Він одразу ж побачив її. Оля стояла під лихтарем, кутаючись у велику хустку, і поглядала на всі боки. Помітивши його, вона швидко пішла йому на зустріч. Привіталися. Мирон уважно подивився в її обличчя. Оля була в підняттю, трівозі, чогось оглядалася, але неуважно. Очі виглядали з під хустки напружено й дуже блищали. Вона неначе з жадностю схопила Миронову руку й забалакала:
— Ну, добре, що ви прийшли. Добре. Я вже думала, що не прийдете. Ходім далі, в темну вулицю. Мирон приглядався до неї.
— А чому, Олю, хвилюєтесь так? Га?
— Зараз, зараз. Я хочу, вам сьогодня багато сказати… Можна взяти вашу руку? Чому ви так пізно? Ви Тараса бачили?
— Ні. Але що з вами, Олю?
— Зараз, зараз.. Ну добре, слухайте. Насамперед, ви повинні берегтися… Гаврило вчора дуже нахвалявся. Він гадає, що це ви ввесь страйк на заводі організуєте.
— Чим же він нахвалявся?
— Не знаю… Взагалі… Він навіть убити може…
Мирон посміхнувся.
— Ні, ні, Мироне, ви не смійтеся! Їй-богу, ви не смійтеся, я вас дуже прошу…
— Ну, гаразд, гаразд… Це пер-ше… Ну, а дру-у-ге?
— Нi, ви мені повинні обіцяти… Ах, Мироне, обіцяйте мені це! Ви не знаєте…
— Ну, добре, Олю, обіцяю. І спасибі.
— Ну, це… не важно.
І раптом засміялась.
— От і я тепер помітила. Знаєте, Тарас мені учора сказав, що я, як і ви, також часто кажу "це не важно"… Ну, добре. А тепер — Тарас. Мироне Антоновичу! Ви повинні що небудь… Я не знаю але треба якось придивитись за ним!… Він учора прибіг годин в одинадцять, як божевільний, до нас. Це вдруге, він був уже раз… Таке було!… Прибіг. Ми вже спали. Я, правда, не спала. Ну, це не важно. (От знову!) Блідий увесь, страшний, труситься. Заявив, що до Кисельських більше не піде і з завтрашнього дня шукатиме роботи…
— Що ж у вас таке учора вийшло?