— Не сердься, Роню… Не хочу тебе образити… Бачу, що жалієш та любиш мене, але не можу я… Важко мені тут… Кожен дивиться на тебе, як на… пропащу, гидку… Сам же кажеш, що всі на нас так дивляться: або з жалем, або з огидою. Так чого ж більше? А мені з людьми жити…
— Та тобі що, як дивляться инші?! — раптом почервонів увесь Мирон.— Ти як дивишся? Ганебно там, — не роби. Перед собою чиста будь. Вони ж ці люди, не так жили, як ти, значить инакше й думати повинні. Ти ж мучишся більше від того, що сама вважаєш гидким те, що робиш. Не роби. Коли гидко, то хоч умри, але не роби! Або, коли робиш, то роби так, щоб і розум твій оправдав те, що робиш. А на других плюнь, забудь про те, що вони думають. І на мене плюнь: я думаю, що не ганебно, але тяжко. А ти думаєш, що не тяжко, але ганебно. Нащо ж ти хочеш, щоб я думав так, як ти? Роби по свойому!
І знову в очах його за гнівом промайнула цікавість.
Маруся зітхнула.
— Та тому, що не з душі ти всі свої думки говориш, тому й роблю. Ну, годі, Роню, ні до чого ми з тобою не добалакаємось… Не вдержуй мене, не умовляй, пійду я. І тебе стісняти не хочу й сама… Все одно… Хто, раз попав туди, — каюк уже йому. І не пробуй… Не сердься, Роню… Ну, а тепер я випью, все одно вже тепер…
Вона криво посміхнулась, стукнула денцем об долоню й просто з горла почала жадно пити. Очі напів заплющились, широкі губи кругло зморщились, по горлі з булькотінням прокочувалася кулька.
Мирон уважно зтиха дивився на неї.
Маруся одняла пляшку від уст, втерлась рукавом і, посміхнувшись до Мирона, сказала:
— Так… От і за це там не осудять. Всі такі. Ні жалю, ні сорому, — свої.
Подивилась на світло скрізь пляшку, з посмішкою хитнула головою, знову заплющила очі й почала пити. Здавалося, вона хотіла яко мога швидче випити всю пляшку.
Мирон все так само дивився й мовчав.
— От так… — сказала вона. — Так краще, а за горілочку спасибі…
Очі їй зробилися живіщими, обличчя почервоніло та посвіжішало.
— Знаєш, Марусю підожди ще трохи, — раптом зтиха вимовив Мирон.
— Для чого? — насторожилася вона, оглянувши його.
— Так… Поживи, подивись… Завжди встигнеш. Підожди… А коли в чому потреба буде, роби все, що хочеш. Випити хочеться, випий, я ж зрозумію… Мужчини забажаєш, іди, любого вибірай, веди сюди, роби, що хочеш…
Маруся почервоніла, але пильно подивилася на його.
У Мирона неначе усмішка пробігла по лиці. Але він казав далі все так само зтиха, серйозно, трохи сумно:
— Справді, Марусю… Чого перед собою брехати? У тебе вже привичка склалась. З цим нічого не поробиш. Це соромляться признати, але часто ті, яких "рятують" з домів, через це й ідуть назад… Не треба. Нічого злого в цьому нема. Нікому ж лиха від того не буде, що ти приведеш мужчину, сама себе заспокоїш та й йому злого не зробиш…
Маруся не зводила з його очей.
— I це ти від душі говориш? — з захованим обуренням зтиха спитала.
Ще раз легка по смішка про бігла, як миша, по Миронових губах.
— А чого б я брехав?
— І це також добре? Не соромно?
— Та що ж тут соромного?
Маруся злістно посміхнулась.
— Так, звичайно… Для мене що ж тут соромного… Діло звичне… Хм!… Пішла, узяла, привела…
Мирон нахмурився.
— Ні для кого не соромно. Кожна, коли потреба є, хай пійде, візьме та приведе. Чи чоловік, чи жінка, — все одно…
Маруся також гнівно нахмурилася.
— Знаєш, Мироне, не бреши краще! Видко, викрутитись хочеш. Покинь. Сказав, не подумавши, а воно найвірніще й є. Тільки не хочу я ні до кого ходити, ні водити до себе нікого… Самі прийдуть… чи буде потреба, чи ні… А ще кажеш, що не брешеш мені! Та ти ж сам он як дивишся на мене: підеш, приведеш. Небійсь, тій, яку покохав би, не сказав "підеш, приведеш." Своїми руками б задушив від ревнощів та сорому. А я що ж, — "звична"!…
— Ні, і тій би сказав, — помалу вимовив Мирон, дивлячись просто на Марусю. — I сорому в цьому нема, і ревнувати нема чого. Виходить, не зміг я їй дати задоволення, потребність є. Без потреби не підеш шукати в иншому місці.
— А, покинь! — роздратовано одвернулася Маруся. — Годі. Не зрозуміти нам одне одного. Дурна я занадто, як бачу… Прощай. Іди.
Мирон не йшов. Задумливо, прижмуривши очі, дивився він у вікно на ледве помітний рух хмар. Лице зблідло, губи стиснулись в криву, застиглу усмішку. Маруся також дивилась у вікно.
— Так,— раптом глибоко зітхнув Мирон. — Ми не зрозуміємо одне одного…
— Та навряд чи хто инший тебе зрозуміє… — похмуро та насмішкувато кинула Маруся. — Пошукати прийдеться…
— А все ж таки підожди, Марусю. Га? — тихо сказав Мирон.— Не йди… Може як небудь уживемось… Тяжко ж там тобі. Га, Марусю?
Маруся мовчала.
— Думай собі по-свойому, я — по-свойому… Навіщо зайві страждання? Правда, Марусік… Ми ж любимо одне одного… Повчишся трохи, екзамен здаси. Разом робити будемо. А там покохаєш когось, родина буде, діти…
Маруся швидко подивилася на його. Почервоніла.
— Розуміється. Це ж тобі потрібніще за все. Подумай. А підеш, швидко не вирвешся й ніколи дітей не матимеш… На що ж це? Га? Адже ж бьється у тебе серце, як уявиш, бьється ж, Марусику? Славетно б зажили… Хоро-о-шими б їх зробили, сильними, чесними… Справді, хороша, не треба цього. Ну, дивись на мене, як на дурня якого, небудь; нехай я брешу тобі навіть, плюнь… Нехай собі чоловік гордість свою хоч брехньою задовольнить. Га, Марусю?