Про УКРЛІТ.ORG

Божки

C. 86
Скачати текст твору: txt (941 КБ) pdf (600 КБ)

Calibri

-A A A+

Він злякався, не перестаючи, одначе, ласкаво й запобігливо заглядать в лице Вадимові. Чорно-сині баки його з сивими волосками були сьогодня ретельно розчісані, рідке волосся на голові приглажене. На шиї був чистий комірчик, — зовсім вигляд лорда. На голеній верхній губі бугрилася синювата шкура, рідко виділяючись од жовто-смуглявих щок.

Вадим мовчки ждав.

— Как би так досконально розсказать вам? Хм! Я, знаєте, звиніть за вираженіє, слихав, що ви малоросійський писатєль! Вєрно ето?

Вадим все більш і більш дивувався.

— Ну, хай так. Припустимо, — сказав він.

— Нєт, ви скажіть детально, вєрно ето?

— Ну, вєрно.

Геннадій Трифонович, здавалось, ще більш пронявся поштивостю.

— Мерсі… Чи как ето по-малоросійські? Спасибі… Ну да, спасибі.

"И" він вимовляв дуже твердо, широко роззявляючи рота.

— Знаєте, я зроду сам малорос, настоящий, в малолєтствє разговора другого как малоросійський і не знал… Но вже одвик… Просто біда как одвик! А тут как раз на старості лєт доводітця обратно згадувать… Позвольте вам детально розсказать. Ето от і єсть моє дєло, тето самоє. Я вже буду пока по-руськи з вами говорить, трудно мінє по-малоросійськи. Так от, звольте знать, получил я мєсто. Слава Богу, получил таки… Ну, када ж немножко ето з фокусом. Ето в ресторане "Лівадія", звольте знать, нєт? Хароший ресторан, первосортний, сам Калашкін часто обєдаєть. Да. Так от, мєсто… Харошее место, ніззя слова сказать, от только один фокус: требуєтьця, штоб по-малоросійськи говорить умєл. Малороси, знаєте, свой куточок там імєють. Не знаю, чи знакомі ви з ними. Обіжаються, када не по— малоросійськи з ними… Ну, хазяїн до їх спеціальний штат. Тут я подвернувся. "Малорос?" — спрашують. А я вже по вираженію лічности віжу, чого нада. "Малорос", — говорю смєло. "І по-малоросійськи разговор з гостями поддержать можєтє?" — "А почему нєт?" Ну, і оставілі. Збрехнул, вєрно… Положим, збрехнул мало: малорос самий настоящий, от только нащот разговора — забился здорово… А з етого виходіть біда: обіжаються гості, шо й я не понімаю. І таки не понімаю, какоє слово, правда, пойму, а какоє, хоч убийте, не розшолопаю… Прямо хоч з служби уході. Так я, знаєте, рішив подучиться. І от до вашой милості, будьте насколько любезні, поможіть… Я, знаєте, много вас утруждать не буду, ви тольки покажіть, как і шо, а я сам уже там пойму. Можна надєятьця?

Вадим згодився. Геннадій Трифонович дуже зрадів і почав знов запевняти, що багато праці з ним не буде,

— Ну, а от скажіть мені, пожалуста… — заговорив він.

— Не "пожалуста", а "будь ласка", — з хмурою посмішкою поправив його Вадим.

Лорд зробив здивоване й зворушене лице.

— "Будь ласка"? То значить "пожалуста"? Запомню! Запомню! "Будь ласка". Добре. Так от, ви скажіть мені… мені, правда? Скажіть, будь ласка, чи то правда, шо кадась були малоросійські… царі? Мені говорив один студент. Студент чи так хтось такий. Пампущенко по прозванію. Не знакомі? Він, собственно, і найбільше чиплявся до мене. "Ви, говорить, батька-матір продали, рідний язик забули, ви, говорить (гарячий такий!), ви, говорить, думаєте, що наш язик мужичий, а руський панський. А у нас, говорить, свої царі були кадась, царі, говорить, на етим язику говорили". Должно, жука пустив, студентик? Правда? Как ваше мнєніє?

— Ні, — сказав Вадим, — це правда. Тільки царі ті звались не "царями", а "гетьманами".

— "Гетьманами!" — повторив з пошаною "лорд". — Значить, таки були? І ето дєтально вєрно?

— Найдєтальніще.

Геннадій Трифонович якийсь час мовчки дивився на Вадима. Мабуть, він справді думав, що студент тільки "жука пускав". Але виходило, що ніби й дійсно були колись свої царі. А раз були царі й говорили "по-малоросійськи", то тим паче мусіли слуги говорити на цій же мові.

— Ну, коли так, — раптом рішуче тріпнув головою Геннадій Трифонович, — то разговор тепер буде другой. Позвольте вас спитаться: чи ето єсть десь у книжках?

Вадим навіть назву одної книжки йому сказав. Старий, дивлячись у стелю, кільки раз повторив заголовок.

— Е, коли так, то я чортовій кацапні тепер покажу! Знаєте, такий народ поганий: уже йому завистно, что челавек службу получив, уже вони свого хотять, кацапа. "Ето, говорять, поблажка, нікакіх таких малоросов не требується, нєту нікаких малоросов, єсть только самиї рускиї". Ну, тепер, звиняйте, я вам носа утру. Бач який народ, — як він руський, так ти йому перве місто давай. А того й не знає, що на нашій землі живе. Студент правильно сказав: "залізли в чужу солому, та ще й шелестять". Геннадій Трифонович навіть свій вишукуючий, ласкаво-підстерегаючий погляд залишив і тримався вже з Вадимом більш інтімно й просто.

Гетьмани ж, видно, серйозно й глибоко схвилювали його. Він не міг їх забути й весь час вертався до них, дивувався, хмикав і, помітно, все більш і більш приймав у свою свідомість. Але гетьмани не могли ж самі по собі істнувати. Як ні як, а царі, всякий же царь мусить мати своє царство, державу, царедворців, військо. І все це було хохлацьке, малоросійське. Тоді який-небудь зайда-кацап не міг сказати природному малоросові на його землі: "пашол вон, бо я тут хочу сісти". Це вже чорта з два!

В. Винниченко. Твори. Том осмий. Київ - Відень, 1919
 
 
вгору