Про УКРЛІТ.ORG

Божки

C. 84
Скачати текст твору: txt (941 КБ) pdf (600 КБ)

Calibri

-A A A+

— Нарешті двері вчинились і спочатку вийшла Ріна, а за нею молодий чоловік у чоботях з запалими хмурими очима, рудий і з гострим підборіддям.

— Не можна, Осю, — сказала стомленим, як здалось Олесі, голосом Ріна. — Треба всі способи випробувать. Не робіть безумств. Чуєте?

— Постараюсь… — бовкнув парубок і, чудно подивившись на Олесю, немов знаючи її, хутко пройшов у сіни.

А Ріна помалу й ніби ліниво підійшла до Олесі й протягнула їй листа.

— Прочитала… — сказала вона тим же стомленим голосом. — Скажіть йому, що я дуже й щиро дякую йому за… щирість. А також, що… Ну, це не інтересно. Бажаю йому… Ну, й це не треба. Трохи несподівано… — раптом додала Ріна з винуватою й дріжачою посмішкою. Здавалось, вона ось-ось заплаче.

Олеся взяла лист, хотіла заховать його в торбинку, але швидко простягнула руку й шопотом сказала:

— Прощайте.

— Прощайте… — одповіла Ріна й провела її у сіни.

Вернувшись у вітальню, вона притулилась чолом до холодної виглаженої дошки дверей і довго стояла так. Потім так же помалу одійшла, пройшлась по хаті і підійшла до піводчинених дверей:

— Петро Петровичу! На хвилинку! — покликала вона. Зараз же вбіг Петро Петрович Панаєв, навіть не докінчивши своєї фрази, зверненої до кучерявого.

Ріна стояла серед вітальні, рівно й вьяло пустивши руки вздовж тіла. Петро Петрович з трівогою подивився на неї.

— Що скажете, Ріно? Що з вами?

— Зо мною? — мляво здивувалась вона. — Нічого. Я хочу поговорить з вами. З приводу вашої пропозіції буть вашою жінкою. Я мушу прохати у вас вибачення. Сказавши, що я мушу подумати, я брехала вам. Я знала, що вашою жінкою не буду. Я тільки хотіла скористуватись вами для… своїх цілів. І для того так поводилась, щоб ви зробили мені ту пропозіцію. Ви колись казали Юрію Микульському, на якій дівчині ви б не женились. А мені хотілось знати, чи женились би ви на мені, хоч я й не відповідала вашим вимогам. Я вас не обманювала, що була любовницею Микульського. Це й тепер правда. Ну, ви все-таки хотіли мене за жінку. Але я вас не хочу. І ви мусите простить мені цю… цей експеримент. Я хотіла… чекайте… я хотіла раніще инакше вам це сказати, болячіще вам зробить, а тепер… нема потреби і… От це я вам хотіла сказати…

Панаєв зблід і весь час якось чудно, неодривно дивився на Ріну.

— Ви виходите за Микульського? — рівно й дуже тихо спитав він.

— Ні, Микульський женився на другій… — мляво сказала Ріна й байдуже, неуважно подивилась на Панаєва. Потім простягла йому руку й додала:

— Прощайте, Петро Петровичу.

Панаєв обережно потис їй руку й провів очима аж до дверей її кімнати.

21.

Страйк мав от-от припинитись від знесилля робітників. Серед страйкарів уже отверто чулись протести проти страйку, голодні жінки й матері родин бігали одна до одної, підструнчувались ще більше й накидались на своїх чоловіків, братів, дітей. Гартованців, особливо Микиту Заможного, колишнього штундаря, якого перед страйком мало на руках не носили, тепер стрічали з найбільшою ворожостю й докорами. Антошка кричав, лютився й декільки раз серйозно бився з товаришами, які стали байдуже говорить про ту саму Маньку, за яку вони три тижні тому збірались пробить голову Никодимові Стельмашенкові.

Штрейкбрехерів ставало все більше й більше. Страйк висів, власне, на останній волосині, яка не рвалась тільки через самого Никодима, що раював з можливости помучить і подержать далі цей стан.

Стьопка тепер "працював" з своїми товаришами весело й з злим, мстливим викликом. Він уже мав спромогу вибірати більш надійних із самих штрейкбрехерів.

Ось схуд до того, що мати без сліз не могла дивитись на його. Вона вже йому нічого, ні словечка не казала. Взагалі, вона немов загубила ту останню силу противности, що мала, і вже навіть не посміхалась ввічливо до Никодима й Стьопки, не одповідала їм, — на неї найшла втома безнадійности. Вона й до Ксені не ходила. А коли Трохим Петрович знаками й згуками посилав її туди, вона відповідала:

— Ні, старий, нехай їх Бог береже, не піду я туди. Не можу я дивитись, як вони…

Тут вона переривала себе тихими сльозами й затуляла лице.

Коли при такій розмові бував Ось, він заплющував очі, одкидав голову назад і якийсь час сидів так без руху. І в такий день уже зовсім нічого не їв. Звичайно, їжою його був чорний хліб з сіллю, але після чого-небудь подібного одмовлявся й від хліба. Він майже не бував дома, а коли бував, то сидів у кутку, дивлячись в одну точку, або з заплющеними очима й закиненою назад головою.

Коли ж приходив Никодим, Стьопка, або Тепа, він зараз же хапливо одягався й мовчки виходив, не відповідаючи ні на несмілі питання матері, ні на глузливий сміх Никодима або задирання Стьопки.

З Вадимом він зовсім перестав балакать, хоча той і сам не заговорював до його. Та й рідко приходив Вадим до старих. Тепа все говорила Олені Іванівні, що Вадим став безсердечний, не приходить провідувати своїх, але Олена Іванівна навіть не відповідала.

В. Винниченко. Твори. Том осмий. Київ - Відень, 1919
 
 
вгору