Про УКРЛІТ.ORG

Божки

C. 85
Скачати текст твору: txt (941 КБ) pdf (600 КБ)

Calibri

-A A A+

— Що, я чула, він жениться на тій панночці? — питала Тепа весело.

— Не знаю… — сумно й неуважно одповідала Олена Іванівна й тужним, трівожним поглядом провожала Ося, який на ходу надягав пальто й шапку.

— Не ходили б ви до нас, Никодиме Петровичу… — раз сказала вона Никодимові.

— А чого так? А чого так? — ухопився зараз же Никодим.

Олена Іванівна зрозуміла, що зробила цими словами помилку, — тепер Шакал ще частіще ходитиме.

— Та… я й сама не знаю…

Никодим задоволено засміявся, — зате він знав.

Вадим якраз був при сій розмові. Він зрозумів матір, але нічого не сказав Никодимові.

Він також став мовчазним і мало куди виходив. Саламандра цілими днями чула, як він ступав з кутка в куток по своїй хатинці. Коли б вона не догадалась давати йому частину свого обіду, він так і годувався б тільки чайом та тою гнилою ковбасою, що вона купувала йому в крамничці вранці й вечером.

Він і не писав тепер нічого, тільки ходив і ходив. А коли вона немов за чим-небудь входила до його в хату, він зупинявся й чудно мовчки дивився на неї. Не сердито, не хмуро, а так, немов чогось вишукував на ній, немов уперше бачив і пильно розглядав. Саламандра з пересердя аж дверима грюкала, виходячи від його. А він тоді ще швидче ходив по кімнаті.

— Одного ж дня раптом сказав їй:

— Я, Варвара Геннадієвна, знаєте, свій урок кидаю. Більше не буду ходить.

— А жить з чого будете? — суворо одповіла йому Варвара.

— У мене єсть один план… Може, колись і в и узнаєте…

На "ви" він зробив виразний натиск. Варка зневажливо скривила губи й вийшла з хати. Він же, дійсно, ні в той, ні на другий день не ходив нікуди ввечері. Але на третій в підвал до них прийшла якась панночка з рівно піднятою головою й довго сиділа у пожильця. Про що вони говорили, Саламандра не могла чути, хоч і стояла весь час під дверима його кімнати, — дуже тихо балакали.

Говорив більше він, а вона тільки вставляла слово-друге, та й знов він починав.

Тільки в самім кінці, коли вони підійшли до самих дверей, Варка розібрала, як він сказав:

— Так, чужі ми, Олесю Аркадівно. Чужі!

Вона щось дуже стиха відповіла.

— Так. І ніколи… Ех, що про те говорить!

— Але прийдете? — спитала панна.

Нічого не було чуть. Потім він сказав:

— Прийду, розуміється. Хіба я можу не прийти? Але знаєте, для кого я ходитиму. Знаєте?

— Знаю… — ледве почула Саламандра.

— Знаєте? — ще для чогось перепитав він. І ще тихіще почулось:

— Знаю!

Потім голосніще:

— Знаю і… не знаю, що з того буде. Я тепер як… не своя. Я нічого не розумію…

Потім стало чогось тихо. Тихо було з минуту. І нарешті — прохаючий тихий голос панни:

— Годі, Вадиме… Пустіть… Так завтра!

— Завтра.

Саламандра хутко ввійшла до себе в кухню, а вони зараз же вийшли в сіни, а потім в коридор.

Одначе Вадим ходить по хаті й після цього не перестав. Навіть більше неначе ходив і ще частіще чудно дивився на Варку. Часом дивно посміхався, зачинав якісь зовсім дурні розмови з нею, на які вона відповідала грюканням дверей.

22.

Одного вечора, коли Вадим, засвітивши свою лямпочку, ходив з кутка в куток, до його раптом прийшов Геннадій Трифонович.

Геннадій Трифонович у той же день, як Вадим наняв у їх кімнату, знайшов собі посаду в якомусь ресторані і майже не бував дома. Поява його здивувала Вадима. Але ще більше здивував запобігливий, ласкаво-поштивий вигляд хазяїна. Він ще на порозі уклонився, потім якось боком, немов пролазячи в тісну щілину, пройшов до столу і ще раз уклонився. Весь час хитав головою, посміхався і робив вражіння сконфуженого.

Вадим привітався й запросив сісти.

Геннадій Трифонович ще раз уклонився.

— Благодарю вас… Спасибі, — зараз же поспішно поправив він себе, говорячи по— українському. — Я до вас на одну минуточку… Як буде по-малоросійськи "минуточка"?

Вадим непорозуміло, з посмішкою дивився на старого.

— "Хвилиночка", — сказав він.

— Ага, ага! Іменно, хвилиночка… Так, так… Ну, от і єсть начало… Ви мінє звиніть, пожалуста, я до вас по дєлу. Ах, горенько. По ділу… По ділу до вас…

— Прошу… — промовив Вадим.

— "Прошу" — це значить как би "пожалуста", правда? — підхопив хазяїн. — Так, так… А я до вас по дєлу… Ви вже нам должни за квартирку… Может, можна получіть с вас? Діла такиї плохиї, што просто біда…

Вадим трохи змішався: такий початок — і такий несподіваний кінець.

— Ви мене простіть, я зараз не маю. Дня через три я вам дам.

— Пожалуста, пожалуста! — зараз же охоче згодився Геннадій Трифонович. Видно було, що він чекав цеї відповіді, а може, навіть і хотів її для чогось. У всякім разі не це, очевидно, було кінцевою метою його приходу. Вадим мимоволі зацікавився.

— Пожалуста, пожалуста, ми можемо потерпіть, — знов через щось переходячи на українську мову говорив далі хазяїн. — Такому чоловіку, як ви, потерпіть можна… А я до вас, знаєте, по ділу… Так що даже з просьбою… От тільки не знаю, как би вам це діло правдоподобно розсказать…

В. Винниченко. Твори. Том осмий. Київ - Відень, 1919
 
 
вгору