— Ну, і чим же скінчилось? — з посмішкою й інтересом спитав Вадим.

— Кінчилось тим, що Анатолій мусів згодитись. Але в день вінчання підпише. Через тиждень вони вінчаються. Валя хоче якнайщвидче, щоб рождіння дитини потім не кинуло на неї тінь.

— Так… — помалу сказав Вадим. — Але, власне, в цьому нема нічого надзвичайного.

— Як "нічого надзвичайного"?!

— Ну, що ж тут надзвичайного? Майже всі "порядні шлюби" так робляться. Розуміється, без таких ексцесів, спокійніще, прилично, але… в основі те саме, що й тут… Купля-продажа! — різко додав Вадим і чогось встав.

— Так лекції сьогодня не буде з Славком? — холодно спитав він.

Олеся й здивовано, й разом немов розуміючи його, сумно глянула на Вадима й тихо сказала:

— Ні, сьогодня не треба. Він лежить.

— В такому разі прощайте. Завтра прийду.

— Чого ж ви так швидко? Посидьте… — дивлячись в землю, проговорила Олеся.

— Чого ж сидіти? Та у вас же сьогодня вечір в клубі. Мабуть, треба… щось там…

— Вечір ще не скоро. І потім, я не знаю… Після цеї події з Пампущенком… Сядьте, Вадим Трохимович… Я вас так ждала…

Вадим мовчки й поволі сів. Олеся несміло взяла його руку й проговорила:

— Наші ж відносини… цілком дружі… Правда?

— Правда, — коротко сказав Вадим.

Олеся мовчки й дуже ніжно стала перебірать його пальці, часом поглажуючи то один, то другий.

— Я ж не можу кинуть Зої, Вадим… — раптом прошопотіла вона. — Це не божок, а… я не можу.

— Я ж нічого не кажу. Я згожуюсь… — жорстко кинув Вадим.

Олеся помовчала, не перестаючи ласкати його руку.

— Та діло й не в Зої! — голосніще, ніж треба, додав Вадим. — І що говорить більше? Я тільки справді падлюка й нікчемність. Нема у мене сили встати й піти собі од вас. На завсігди, розуміється. Нема сили навіть не брехать собі. Собі брешу, от в чому вся мерзота, себе обманюю, поганець! І нічого дивного не буде, що я зроблю те саме, що й Водосвятський, не так грубо, нахабно, але те саме.

Він одняв свою руку з рук Олесі й знов устав. Олеся похилила голову.

— Безвольність, трухлявість якась. Щоб почути ваш голос, я готов… Хіба тут моє місце? Е!.. Прощайте, я вас задержую…

Олеся все сиділа з похиленою головою.

— Посидьте ще трохи… — винувато прошепотіла вона і підвела лице. На очах у неї були сльози.

Вадим кашлянув, з кректінням зітхнув, ступив кроків два убік і потім, швидко сівши коло Олесі, взяв її руку.

— Не сердьтесь на мене, біла! Не треба. Я не хочу вам боляче зробить. Вам найменьче. Виходить так… Мені я не знаю як тяжко, що я роблю вам неприємности. Вам, якій я так вдячний. Біла, не треба…

— Я ж не сержусь… — крізь сльози посміхнулась Олеся. — Мені тільки так… сумно. Все так… тяжко кругом. І я теж уся розкисла. Я зовсім закинула Зою, Славка, а стала якоюсь егоїсткою. Ви не звертайте уваги, у мене сьогодня нерви напружені… Ці історії всі… Ну, ідіть лучше, а то я тут зовсім… розплачусь…

І, одвернувшись, упершись чолом в спинку фотеля, вона тихо заплакала.

— Ідіть… Вадим… — сказала вона, не озираючись.

Вадим устав, узяв її руку й ніжно, винувато поцілував її. Рука тихо стиснула його руку.

Він майже на шпиньках вийшов, одягся і, стараючись не робити шуму, одімкнув собі двері.

24.

Він, не перестаючи думати про Пампущенка й Олесю, попрямував до батьків. Був холодний різкий вітер, і, щоб не змерзнути, треба було якомога швидче йти. Крім того, коли Модест і Олеся оповідали про Пампущенка, йому згадувався Стьопка, який годині о четвертій зустрівся йому біля воріт дому Рибацьких. Стьопка не помітив Вадима, бо був якийсь весь розхрістаний, піднятий, а на тупому лиці горіла зла рішучість. Тоді Вадим не дуже над тим роздумував, але тепер йому стало трівожно. Очевидно, той вигляд Стьопки мав зв’язок з Пампущенком. А раз так, то лють цього дегенерата могла вилитись на тих, що найменьче мав змоги боронитись від неї. Рука Вадима з якоюсь сласностю ненависти стискувалась при одній думці, що той паскуда щось учинить з старими.

В великих сінях сиділа покоївка Тепи. Як тільки вона побачила Вадима, зараз же встала й хутко пішла йому наперейми.

— Вас Степанида Макаровна до себе просять… — проговорила вона поспішно й з таким чудним виразом, що Вадим зразу зупинився й різко, трівожно сказав:

— Щось сталось… у нас?

— Ні, нічого не сталось. А тільки просили, як ви прийдете, зайти до їх.

Вадим ще раз пильно глянув на покоївку й повернув до Тепи рішучим і непокійним кроком.

Тепа ходила по свойому салоні в темно-синій шовковій сукні, яка на пукатостях одливала фіолетовим світлом.

— Що сталось? — зараз же спитав Вадим грубо й нетерпляче.

Тепа зупинилась і з понурим здивованням мовчки зупинила на йому очі. Вони в неї тмянно й хмуро горіли; під ними темніли круги, лице було бліде, трохи ніби запале, але від того було немов одухотворене й ще краще.

— З моїми щось сталось? Так? — спитав Вадим. — За тим кликали?