Не заходячи в кухню, я вийшов за ворота економії і пішов у поле. Там я сів у якому рівчаку, поклав голову в руки й просидів довго-довго. Там, у тому рівчаку, я остаточно зрозумів, що не мені бути тим, кого шукає Ріна, не мені творити те, чого вона хоче.

О, не з полегкостю, не з лукавою тайною радостю, а з великим, щирим, плачучим сумом признав я це. Плакав Юрій Микульський, він щиро плакав, але тільки він, бо сожитель радів.

Звідти, з того рівчака, я пішов просто до станції залізної дороги, а ввечері, коли було зовсім темно, прокрався у наш дім в Липянці.

Я вштрикнув собі морфію й спав до обіду слідуючого дня.

Що далі писати? Далі не цікаво. (Та чи й те було цікаве?)

Я ходив по наших хатах, з любоввю і соромом почуваючи на собі чисту тонку білизну, почуваючи тишу великих старих покоїв, пьючи самоту довгих кріваво-бурих осінніх вечорів.

Не буду говорити про те, що я думав і як думав. Бог з ним. Я знаю, що про мене будуть говорить товариші, як будуть говорить, все передбачаю, болить серце і сором часто горить на моїм лиці, — але хіба вони знають те, що знаю я? Не в оправдання собі говорю я це, — до чого тут оправдання, за що й перед ким? Кожний з тих, кого ми, панські діти, "визволяємо", є щасливіщим за мене; з насолодою, без вагання я помінявся б усім з Охримом. Наша помилка є та, що ми з свого, панського погляду цінили життя пригноблених. Для нас їхнє становище видавалось страшним. Для нас все їхнє життя представлялось зовсім не так, як воно є для них. І часто, о, як часто ми зовсім не того їм бажали, що дійсно було їм потрібно. Ми часто не те вважали за страждання "меньчого брата", що справді мучило його.

От це все я думав, ходячи в теплих м’ягких пантофлях по великих чистих кімнатах. І вже не мучився й не мучуся від цього. Все має свою рацію й необхідність. Я буду робить те, що я можу. Хай инчі роблять своє. Кому що під силу. Я бачу, що тільки дуже сильні з панських дітей можуть погодити своє "я" з своїм сожителем. Такі роблять історію. Але одне я зробив… негарне й фатальне. Я викликав Галю і… вона тепер моя жінка (ще не офіціально, розуміється). Вийшло це якось дійсно фатально й немов незалежно від мене. Я почував себе страшно самотним. Мені так хотілось кого-небудь, хто б пожалів мене, приголубив, потурбувався й зігрів мою намучену душу. Але хто-небудь такий, кому б не треба було говорить про себе, оповідать, розкладать, хто навіть не міг би зрозуміти, коли б я не витримав і почав це робити. Спочатку я хотів викликать тебе. Але перед гобою мені було б соромно, й треба було б говорити. Я згадав Галю, й така ніжність обхопила мене, таким винним я почув себе перед нею, так хотілось, щоб іменно вона ходила тут по сих кімнатах, легенька, весела, щебетлива, проста, щоб вона сиділа коло мене й говорила що-небудь всім зрозуміле, трошки роблено-наївне, але миле. І я в той же мент послав верховця на почту з телеграмою Галі.

Через півгодини, ні, навіть тільки затих стукіт копит коня посланцевого, я вже жахнувся: "Що ж я роблю?" Уже в той мент Галя зразу згубила всі свої принади. Я навіть кинувся покликати когось, щоб послати догнать посланця, але… мій "сожитель" не пустив. (Тепер все можна на "сожителя" складать!)

Галя приїхала на другий же день. Я сам виїхав назустріч їй, і в ту ж ніч вона стала моєю жінкою. І в ту ж ніч я зрозумів, що тепер уже нікуди й ніколи я не піду. Я ваш. І так же, як Модест, як Анатолій, як мама, я буду чесно нести свій хрест, котрий поклав не себе в ту ніч. Не хочу говорити про Галю, вона — моя жінка.

От і все, біла.

А тепер два прохання єсть у мене до тебе.

Перше. Піди з цим листом до Ріни (ти знаєш, де вона живе) і дай їй його перечитати. Я не виправдуюсь, не прошу прощення, я тільки хочу, щоб вона знала, як це все сталось. В город я не скоро приїду. Я буду жить в селі і тут робить для "меньшого брата" те, що є в моїй силі. Що я почуваю від розриву з Ріною, не буду теж говорити, ні до чого тепер це. Але тільки не радість і не задоволення. І ще скажи їй: коли моя слабість і инче пожене мене до неї, до Ріни, коли кине мене їй під ноги, хай вона якомога дужче одшпурне мене від себе туди, де моє місце.

А друге прохання таке. Скажи Анатолію й Модестові, що я погоджуюсь зо всім, що вони пропонують для урятовання нашого роду й родини. Все своє попереднє касую.

Ти напишеш мені чи, може, приїдеш? Приїзжай лучче, тут треба твоєї помочі у всьому.

Обнімаю тебе. Твій і ваш Юрій.

Р. S. Листа більше нікому не давай читать. А росказать те, що сталось в Липянці, можеш. І навіть прошу про це. Маму гаряче поцілуй.

Ю."

20.

Олеся з тихо-щасливим просвітлілим лицем зараз же пішла до матері і росказала те, що можна було. Бідна мила мамуня, яка останній час не підводила голови з Толстого й посміхалась так кротко й сумно, вперше радісно зібрала на лобі сіть своїх зморшок, вперше легко зітхнула й гаряче-гаряче поцілувала Олесю. Олеся знала, що цей поцілунок не їй призначався, але вона й сама ще своїх приклала б і дала тому, хто їх заслужив.