— До мене? Тепер? — жахнулась Валя. — Як можна! До мене в кімнату?

В голосі, крім жаху, чулось і ще щось, жадне, схвильоване.

— Я посижу пьять хвилин і піду.

— Не можна! Що ви?! Анатолій Аркадєвич дома…

— Неправда, він виїхав у повіт.

— Чи той, його жінка, хіба не все одно?

— Та що такого, що я посижу? У нас є справа. Нарешті, ви не дівчинка. А потім, можна пройти так, що вона не почує. У вас же свій ключ. Я хочу побути з тобою трошки, мені так тяжко якось іти… Валю!

Валя розтеряно дивилась на Водосвятського. Він хотів обняти її, але вона раптом з жахом одіпхнула його руку й одступила крок назад.

— Ви збожеволіли?! Слухайте: тільки ви даєте мені слово, що нічого собі не будете позволять у мене? Даєте?

— Даю слово чести!

— Глядіть, Миколо, я вірю вашому чесному слову. Чуєте? Нічого— нічого? Так?

— Абсолютно…

Валя допитливо подивилась на його, потім, побачивши непорядок в одежі, хапливо застібнулась і мовчки пішла на ґанок.

Перед дверима свого помешкання вона, часто дихаючи від сходів чи від чого инчого, шопотом, слабо й благаюче сказала:

— Глядіть же, Миколко! Не будете?

— Я ж слово дав! Одмикайте швидче… — грубовато наказав він.

Валя раптом одступила від дверей і злякано проговорила:

— Ні, ні, ідіть собі, ідіть! Я не хочу. Ідіть.

— Валя! Одчиняй двері.

— Миколо, я не хочу. Ви будете…

— Я нічого не буду. Давай ключ.

— Миколо… Я ж вам вірю… Я надіюсь. Ви слово чести дали, Миколо!

— Одмикайте, хтось іде по сходах…

Валя злякано прислухалась і швидко, безшумно одімкнула двері. Водосвятський майже впихнув її в сіни й сам зайшов за нею.

В помешканню було тихо й темно. Валя на шпиньках пройшла в свою кімнату, ведучи в пітьмі за собою Миколу.

У себе в хаті вона хотіла запалить лямпу, але Водосвятський, тримаючи її одною рукою, другою замкнув двері на ключ.

— Миколо?! — шепнула Валя —Що ви робите? Ради Бога! Я кричать буду. Миколо, зараз же мені… Пустіть мене…

Але Микола схопив її вже обома руками, притиснув до себе й помацки пішов з нею у лівий куток, де стояла канапа. Валя щось бурмотіла, сильно одпихалась руками об його груди, але не кричала.

17.

Виходячи після збірки з ганку будинку, де жив Водосвятський, Олеся раптом схопила Вадима під руку, хутко потягнула вперед і зляканим шопотом заговорила:

— Ходімте швидче, ходімте! Господи, ще тільки цього не вистарчило!

Вадим здивувався. Він помітив, що Олеся глянула убік, як виходила, і від цього схопила його руку. Він також дивився туди й нічого особливого не бачив. Правда, недалечко, спершись на лихтарь, стояв якийсь чоловічок в чорному капелюсі і в пальті немов у талію. Але не він же її так схвилював.

— В чому річ? — спитав Вадим тихо.

Олеся, не одповідаючи й не повертаючи ні в один бік голови, все так само швидко йшла вперед. Коли вони одійшли кроків на двадцять від дому Водосвятського, Олеся неголосно сказала:

— Озирніться й подивіться, іде хто-небуть за нами. Але старайтесь непомітно.

Вадим озирнувся. Кроків за двадцять від них ішов той самий чоловічок, що стояв під лихтарем. Щоб заспокоїти Олесю, Вадим сказав:

— Ні, нема нікого…

Олеся зняла свою руку з руки Вадима й з полегченням проговорила:

— Слава Богу. Там коло лихтаря стояв Ганжула, один тут такий собі літератор нещасний. Він мене, хто його зна за що, весь час переслідує. Куди б я не пішла, він зараз же звідкись береться й підходить до мене. Я його без жаху й огиди не можу бачить, а він лізе з якимись зітханнями, з уайльдовськими позами, словами якимись. Іде чи ні?

Вадим знов, стараючись зробити це як найнепомітніще, озирнувся. Ганжула йшов на тому самому віддаленню, заклавши руки в кишені свого пальта.

— Ні, не видко… — сказав Вадим.

— Напевне, десь під стінами прокрадається. Я просто не знаю, що робить. А коли б зараз підійшов, я способна закричать на його, їй Богу. Цей ще гірший за тих. Ті хоч якось… нормальніще свій шовінізм виявляють. А цей… він так насичений іменно гноєм ненависти, жовчі, злости проти кацапів, що гидко до його торкнутись. Корнійчук неестетично говорить на його, що він весь, як хронічний чиряк. Хе!

Олеся гидливо повела плечима й аж одвернулась убік.

Вадим був здивований: Олеся так говорила про чоловіка, лагідна, миролюбива, естетична Олеся? Або вже дуже була схвильована історією Степана, або мала щось давнє проти Ганжули.

— Де ж він літератствуе? — спитав Вадим.

— Ах, єсть тут один убогий журнальчик, — Ганжула редактором його. Там купка обижених хлопчиків записує його всякою дурницею. Такий собі нещасненький. І взагалі вони всі такі нещасні, мізерні, що просто часом до сліз жалько їх. Головне, знаєте, що всі вони страшенні бездари, але ще більше зарозумілі. Я не знаю, Вадиме Трохимовичу, що це таке, як можна бути такими? У них усе слова такі, знаєте бучні, — модернізм, арістократизм, ґеніяльність. Один одного ґеніями називають. Серйозно, серйозно! Один видає тощу жалкеньку брошурку, а другий, друг його, до неї передмову й називає ґенієм. Навіть самі себе ґеніями називають. І все Уайльда пропагують. Боже, як би Уайльд знав, що він матиме таких прихильників!