— Ви знаєте, що таке екстаз ненависти? Знаєте? Ні, кажіть, знаєте?

Видно було, що йому хотілось, щоб Вадим сказав "не знаю".

— Не знаю… — сказав Вадим.

— А-а, не знаєте! Ви поживіть тут, поживіть, тоді ви пізнаєте, коли, розуміється, ви не черево, не баран з череди! Тепер ви ще не можете розуміть.

Вадим, дійсно, якось слабо розумів його. Чи того, що не дуже старався зрозуміти, чи були в Ганжули протиріччя. Один раз він говорить про якусь палаючу, велику, надзвичайну любов до України. І в той же час з зневагою висловлюється про "череду мужиків", про "замурзаних творців" робітників, про лібералів, демократів, череванів, про всі, виходить, кляси тої самої України. І говорить з ненавистю, з жовчу, з накипілою, намученою, нашарпаною образою. Так до кого ж любов? До співробітників "Самотности"? До самотних ваших душ?

Вадимові знов мимоволі жалько стало цього замученого самим собою чоловічка. Дійсно, як чиряк якийсь, болючий і гидкий, була його душа повна гною всяких обид і образ спухлого самолюбства. Справді, видно було, що він на все пішов би, щоб про його говорили.

— Чекайте, я вам мушу прочитати одну свою статтю. Ходімте до мене! — взяв за руку Стельмашенка Ганжула. — Це недалеко, два кроки. З жінкою моєю познайомитесь. Треба вам ближче бути до нас. Ми повинні тісніще всі… Я вас представлю нашій редакції… Ви читали мої вірші "До загублених зір"? Я там те саме говорю, що в статті "Крадькома". Наші патріоти аж запінились, як прочитали. Не люблять!

Вадим спочатку хотів вставити слово, одмовитись од візіту, але потім махнув рукою й мовчки йшов, з вьялою цікавостю слухаючи нервовий, хоробливий плескіт слів Ганжули.

І тільки аж перед дверима своєї кватири, коли Ганжула з нервовою, дражливою хапливостю почав шукати по всіх кишенях ключа, Вадим спитав:

— А чого ви, слухайте, думаєте, що я ваш однодумець? Через що саме? Я не… з чого— небудь, а з цікавости…

Ганжула перестав шукати ключа й здивовано подивився на Вадима.

— Як з чого? З ваших віршів. З вашого життя. З відношення до вас ваших колишніх товаришів.

— І невже це цілком ясно, що я… ваш однодумець?

— Мені здається, пане добродію, — серйозно й строго сказав Ганжула, — що всякий дійсний син України — наш однодумець.

— Ну, хіба що так! — посміхнувся Вадим.

Ключ нарешті знайшовся. В двері шугнув із хат запах брудних інтеллігентських злиднів. Звідкись чувся дитячий плач. В "кабінеті", де був тільки стіл, один стілець та шафа з книжками, стояв молоденький парубчак з висмоктаним личком.

— А, Голубецький! — недбало, але привітно кинув Ганжула. — Ну, що, як? Познайомтесь. Стельмашенко, Голубецький… А от моя жінка. Марусю, чай є? Даси нам? Позволь представить тобі Стельмашенка. Чого то Богданко кричить? Знов? Скажи йому, що я йому вуха витягну аж до стелі. Мене цей крик…

— Він упав, Іване… — заспокоююче сказала Ганжулиха й причинила двері. Крик хлопчика став глухіщий.

— Читали, Іване? — протягуючи якусь книжку, видимо, журнал, сказав Голубецький теж недбало й ніби з утомою. На сіренькому личкові його блідо заграла холодна насмішка, не до Ганжули, але до книжки.

Ганжула поспішно узяв, ще поспішніще кинув Вадимові "сідайте, будь ласка" і, низько нахиливши лице до журнала, будучи, мабуть, трохи короткозорим, став читать, хутко водячи головою до кінця рядка й знов уліво.

— Сідайте, з ласки вашої… — сказала Маруся й підставила Вадимові стілець. Він подякував, озирнувся і, не бачучи більше стільців, зостався стояти.

— Я, власне, на хвилинку. Статтю одну перечитати.

Ганжулиха трівожно скоса поглядала на чоловіка. Вадимові вона зразу подобалась своїми спокійними рухами, голосом і особливо посмішкою, якоюсь дуже чистою й милуючою. Сама була негарна, з занадто широким носом і далеко розставленими очима.

Раптом Ганжула з усієї сили шпурнув книжкою в куток. Книжка захурчала листами й розпласталась.

— Ах ви ж падлюки! Ах ви ж… поганці!

Він ступив два кроки вперед, два назад, дріжачими руками для чогось обсмикуючи на собі жілет.

— Так ви так?! Так ви так, продажні душі всякої демократичної сволочі? Ти читала цю мерзоту на моїх "Героїв"? Читала?

Жінка обережно взяла його за руку й почала:

— Іванку, послухай…

— А, дай ти мені спокій! Падлю-юки!! — раптом заверещав він і, кинувшись у куток, схопив книгу, знов зо всеї сили шпурнув її об землю, почав топтать, гарчать. І, видно, в той же час знаючи про те моторошне вражіння, яке робить цим на присутніх, і ще більш лютуючи від цього, не знаючи, що зробить, в одчаю злости схопив книгу з підлоги й почав рвати її. Книга була добре зшита, не піддавалась. І це ще більш лютило його. Очі стали якимись пукатими, перекошеними в ріжні боки, рот скривився гримасою люті. І раптом він не то заридавши, не то завивши упав на підлогу, схопив себе руками за голову й почав нею товкти об землю. Жінка, видно, знайома вже з цими сценами, хутко, але майже спокійно підбігла до його, міцно взяла разом з його руками в свої руки голову й стала тримати.