— Ні, не розумію.

— Дуже шкода. Такі прості річі можна й вам розуміти.

— А я от не розумію.

— Дуже шкода.

— Мені також.

Валя замовкла, але скоса поглядала на голене насмішкувате лице Водосвятського.

— Що з вами сьогодня, Миколо? — нарешті сказала вона здивовано. — Ви так поводитесь, що я боюсь, чи будемо ми надалі знайомі.

Водосвятський стиснув плечима з таким виразом, немов хотів сказати: ну, що ж, так і буде.

— Може, ви тільки цього й бажаєте? — додала Валя. — В такому разі будьте чесні й скажіть отверто. Я не люблю нещирости.

— А, дайте мені спокій, Валю, з вашими щиростями! — злісно проговорив Водосвятський. — Причому тут щирість? Навіщо ці слова? Як ви поводитесь, так і я. От і все. "Щирість".

— Як же я з вами повожусь?

— Як? Так само, як я з вами. Ви знаєте, що я люблю вас, що мучусь, що теряю розум, а ви мені нотації читаєте, щоб я себе чемно поводив. Не хочу бути чемним і кінець. Не любите, не треба. А більше я так не можу Можливо, ще й справді нашим відносинам буде кінець.

Валя поклала свою руку на його руку. Рука була вохкувата, холодна й гидка. Водосвятський схопив її і тісно здушив. Потім одпихнув і сказав:

— Не треба. Милостині не хочу, їдьмо до мене!

Валя різко всім тілом повернулась до його. Смуглаво-жовта пляма її лиця була розкорячена здивованням.

— Що ви сказали? Куди??

— До мене, — уперто хитнув головою Водосвятський. Валя схопила обома руками його руку й зашарпала.

— Миколо! — трагичним шопотом, з жахом зашопотіла вона. — Молю вас, схаменіться, подумайте, що ви кажете. Ради всього святого для вас… Ви ж обіцяли мені не говорить про це. Миколо, Миколо!

Миколі хотілось як жабу зтрусить з себе її холодні склизькі руки, в безглуздому стискові яких почувалась затаєна, боязна, судорожна похоть.

— Какой номер, барин? — раптом почувся голос звощика.

Валя як опечена одшарпнула свої руки й одсунулась. Водосвятський сказав номер і раптом обняв Валю. Вона забилась в його руках і повернула до його лице з виразом жаху, показуючи ним на спину звощика.

— Поїдемо. Говори! — глухо сказав прямо в рот їй Водосвятський.

Валя шарпнулась і голосно викрикнула:

— Звощик! Стань.

Звощик зразу зупинився. Валя зстрибнула й байдужим спокійним тоном звернулась до Водосвятського:

— Будь ласка, заплатіть. Ми тут пройдемо пішки. Вечір такий хороший.

Водосвятський заплатив, і вони мовчки пішли далі. Водосвятський знов постукував палицею, а Валя поглядала на його й щось думала.

— Слухайте, Миколо… — раптом заговорила вона серйозно й урочисто. — Наші відносини набірають брудний і неморальний характер. Ви знаєте мої погляди. Тим, що ви так поводитесь зо мною, ви показуєте, що не поважаєте мене й мої погляди. Я цього не можу допустить. Ми мусимо розійтись. Те, що ви собі позволяєте, я можу позволити тільки своєму мужу. Ми ж поженитись не можемо. Через що, я вам уже говорила. Я не можу, не маю права давати своїм кревним страдання. Я знаю, ви скажете, як і казали, що це забобони. Не знаю. Ми занадто легко відносимось до цього. Легко сказать — забобони… Ну, добре, не будем про це говорить. Нам зостається тільки подати одне одному руки і… розійтись, Миколо.

Закінчила Валя шопотом, низько схиливши голову. Водосвятський мовчав, дивлячись поперед себе з понурим виразом лиця.

— Ну, що ж, розійтись то й розійтись… — промовив він задумчиво. — Воля ваша, а не моя. Прощайте!

Він зупинився й простягнув їй руку. Валя злякано подивилась на його.

— Так зразу?

— Чого ж тягнуть? Кінець так кінець.

Валя озирнулась. Вони вже були коло її дому. Вона зупинилась очима на темних кам’яних воротах будинку. В них чорніла дірка фіртки.

— Ходімте туди! — потягнула Валя Водосвятського до воріт. Водосвятський покірно й помалу пішов за нею. Ворота були зроблені в будинку, й за ними тягнувся довгий і темний прохід. В глибині подвірря ледве помітно жовтіли на землі довгі смуги світла з вікон. В проході було темно, тихо й затишно.

Валя помітно хвилювалась, весь час витягала голову й прислухалась то направо, то наліво. Микола їй не заважав. Вмить вона обняла його руками за шию й немов ускочила губами йому в лице. Хотіла, мабуть, попасти поцілунком в губи, але попала в щоку, після чого на тому місці зостався мокрий холодок від слини з губ. Тоді Водосвятський обхопив її й тісно пригорнув до себе. Валя забурмотіла щось злякано й ніжно, але він, як скаженілий, мняв її, цілував, роз’ятрував все більш і більш. Нарешті Валя вирвалась і вибігла на улицю. Там, задихана й безсила, з збитою на бік шапочкою, з розстібнутою кохточкою на грудях, вона притулилась спиною до стіни й спочивала.

Водосвятський хотів підійти до неї, але вона замахала руками й благаюче, жахливо зашопотіла:

— Ради Бога, іди собі. Іди, Миколко, іди додому. Я молю вас… Не треба… Я не можу… Завтра ми побачимось… Ми виясним… Ради Бога…

— Можна мені зайти до вас посидіти на хвилинку? — замісць одповіді спитав Миколка.