В цей як раз момент прийшов Вадим говорити про лекцію. Діна хотіла було сказати, щоб він прийшов пізніше, але Олеся так перелякалась цього наміру, що аж за руки її схопила. Вадим в цей мент роздягався у сінях. Він, певно, сам помітив, що прийшов не до речі, бо зараз же, як ввійшов, сказав:

— Я на одну хвилинку. Модеста Аркадієвича, мабуть, нема дома?

Він звернувся чомусь до Діни. Та від цього зразу подобрішала.

— Ні, він дома, але спить. Він працював усю ніч і тепер спочиває… Сідайте, будь ласка, — мило посміхалась вона. — А коли у вас є якесь діло, скажіть нам, може, ми й без Модеста щось зробимо.

— Вадим завагався, але зараз же рішився й сказав, що прийшов з приводу запропонованої йому лекції. Олеся злегка почервоніла.

— Ах, лекції! — живо скрикнула Діна. — Він говорив про це так. Ну, я думаю, ми й без його розв’яжемо цю справу. Правда, мамуню?

— Звичайно, — посміхаючись до Вадима, сказала Зінаїда Василівна.

Вадим одповів її теж посмішкою. Але Олеся помітила, що і в лиці, і в посмішці Стельмашенка було щось ненатуральне, розсіяне, натягнуте, закостеніле. Говорив він, як з людьми, що дають роботу, і тільки про роботу. Щоб трохи розбити ніяковість від цього його тону, Олеся привела Славка.

Вадим устав і за руку привітався з ним. Славкові він, видно, не подобався, бо хлопець зараз же одійшов і став коло бабуні, тоскно подивляючись на всіх. Олеся його вивела. Вадим теж став прощатись. Його не держали.

— Тільки от що… вибачайте, як вас по батькові? — сказала Діна.

— Вадим Трохимович.

— От що, Вадим Трохимович, ми вже зарані умовимось.

Тут Діна зробила серйозне й сумне лице.

— …Ви вже, будь ласка, з Славком не піднімайте… непідходящих його возрасту вопросів. И закон Божій, и все… О политике и прочем… Вы меня понимаете? Он мальчик нетронутый, чистый, мы не должны насиловать его волю… Пусть вырастет, сам выберет, во что ему верить… Я вас очень об єтом прошу.

Вадим серйозно уклонився і теж по-руському одповів їй:

— Візьму це на увагу… Постараюсь зробити, як кажете.

Олесі було ніяково, але вона нічого не сказала. Прощаючись, вона тільки міцніще, ніж слід, стиснула Вадимові руку й проговорила:

— Так до завтра? Правда?

Вадим на хвилинку ніби прокинувся, подивився на її сердечну й ваблячу посмішку і хотів щось сказати, але зараз же став серйозним, уклонився і вийшов.

Дома у себе він ліг на ліжко і не рухався. Не було ні сорому, ні підняття захвату, ні думок, — одне почуття страшної втоми від голоду. Голову ззаду душило, і груди здавались надзвичайно важкими. В роті щохвилини висихало, і наче нудило. Це Вадима зацікавило. "Хіба може нудити від двох днів?" — думав він, стежачи за собою. Потім непомітно знов переходив до способів одшукання грошей.

Можна було б узять у матері. Але гроші, які вона має (коли ще має), всі Осеві. Значить, це все одно, що взять у Ося.

Можна було б попрохать у Микульських завдаток за лекцію. Але краще ще двадцять днів голодувати, ніж це.

У кого ще? У Піддубного? Так, але прохать карбованця — безумно тяжко й неможливо. А десять карбованців він напевно не дасть. Не сказать же йому, що два дні не їв?

Більш нікого не було. "Хіба у Саламандри? Двадцять копійок! Сказать, що десь забув свій гаманець, а треба, мовляв, купить папирос. Увечері віддам".

Але й на це не вистарчало відваги. Хтозна, чи є у Саламандри. І так винен їм за кватиру.

Потім знов виступало яке-небудь фізіологичне почування, яке через щось цікавило, і Вадим прислухався до його. А далі вертався до грошей.

Так пролежав він, аж поки не зтемніло зовсім в хатинці. За стіною чулось порання Саламандри.

Вадим раптом встав і помалу пішов у кухню. Постукавши в двері й не дістаючи відповіді, він обережно одчинив їх і ввійшов. Коло печі стояла Варка, гордовито випнувши груди, і зневажливо-понуро дивилась на його.

— Можна ввійти? — несміло спитав Вадим.

— Входьте, як треба.

— Та… невеличке діло. Ви не одвічали на мій стук. Я думав, що вас нема.

— Я нічого поганого не роблю тут, щоб мене стуками предупрежать. — відповіла горбата, кидаючи рушник на лаву.

Вадим силуванно засміявся.

— Ні, я не через те стукаю… А просто така звичка. А знаєте, за чим я до вас прийшов? — жартівливо перебив він себе.

Варка тим зовсім не цікавилась. Як треба, то сам скаже.

— Бачите, така штука вийшла. Був я у своїх сьогодня, виймав для чогось свій кошильок та й забув його там, а мені треба папирос купить. Бігти до своїх далеко, а ввечері я все одно мушу там бути. Так чи не могли б ви мені дати до вечора копійок двадцять? Сьогодня ввечері я вам…

Саламандра хмуро, пильно зиркнула на його, потім мовчки й рівно підійшла до мисника і дістала звідти двадцять копійок. Подавши їх Вадимові, вона одвернулась і взяла знов свій рушник.

— От дякую! — червоніючи й силкуючись бути веселим, сказав Вадим. — Так я вам увечері…

І, не договоривши, вийшов.

Купивши чорного хліба, сала і на три копійки десяток цигарок, Вадим знов ліг на ліжко й почав жадно їсти. Хліба й сала хутко не стало, і хотілось ще їсти, але, коли він закурив, перехотілось і по тілі пройшла розслабленність і ніжна теплота.