— Ну, була, та що з того? Справді, Тепо, це — неправда… Я не збіраюсь женитись і дійсно вступаю до універсітету.
Тепа з усмішкою слідила за кожним рухом його лиця.
— Не вірю! — погрозливо покачала вона головою. — Ой, не вірю я вам… Ну, не хочете сказать, не треба. Де ж ви оселились?
Вадим на хвилинку затримав одповідь.
— Уявіть собі: у того лакея з дочкою, що ви в той вечір викинули з кватири.
Тепа не здивувалась, а весело й байдуже сказала:
— От, дійсно! Як же це так трапилось?
Вадим по цьому зрозумів, що вона нічого не забула й не простила.
— Так, випадково. Шукав кімнату, а вони якраз перебрались і рішили наймать одну хатинку. Я й узяв.
— Я вам не дуже заздрю. Ну, це не цікаво. Розкажіть краще, як ви жили, де були… Знаєте, я й досі ще не вірю, що це ви. Як у сні.
Вадим хотів одговоритись тим, що треба піти взять урок, але Тепа одняла картуз і сказала, що наречена не втече нікуди. Вирвавши картуз, вона, як колись, провела рукою по щоці йому і ласкаво показала кінчик червоного язика.
Потім підсіла ще ближче, обвіваючи запахом ніжних й незрозуміло-хвилюючих пахощів. Поклавши ногу на ногу і виставивши малюсенький носик черевичка, вона пустотливо погойдувала ним. Шовк блискучими приємними хвилями спадав з ноги додолу й шелестів, як суха трава. Руки були оголені майже до плеч і проти волі звертали на себе увагу своєю красою й піняво-білою рожевостю. А шкура була ніжна, без пукришків, як оксамитна.
То зазираючи Вадимові в очі, то немов випадково торкаючись до його руки, Тепа раптом почала згадувать давноминуле.
— Пам’ятаєте, як ви страшно серйозно доводили мені, що вам все ніколи, що треба спішить на засідання трохи не центрального комітета, і сиділи зі мною до самого ранку? Страшенно комічно було. А покажіть палець. На якій руці? На правій!.. Єсть шрам? Єсть. Пам’ятаєте?
Це був знак першого признання. Доведений до сказу насмішками й глузуванням Тепи, він од люті поклав палець у рот і розчавчив його до самої кістки. За це Тепа вперше розцілувала його і вперше була тиха та покірна весь вечір.
— А садок згадували? І пропаганду теж?
Був час, коли Вадим носив Тепі нелегальні книжки, бажаючи загітувати її. Тепа зпочатку одмовлялась, сміялась, а потім несподівано погодилась і брала всі книжки, які давав він. Так тягнулось з місяць. А потім виявилось, що вона викопала в садку яму і акуратно складала туди всю літературу, не читаючи її. З цього проводу вийшла перше серйозна сварка, яка й закінчилася тим, що Тепа стала любовницею Вадима біля тої ж самої ямки за бесідкою.
— Пам’ятаєш дворника Родівона? А "Гостинницу Италію"? А як ти ловив мене?
І тут же, немов боячись, що він не пам’ятає, починала лукаво, шопотом розсказувати, весь час зазираючи в очі і торкаючись його руки.
Вадим спершу усміхався й підтакував. Але далі замовк і тільки дивився на свіже, незачеплене часом розквітле лице Тепи. Очі у неї розгорілись ніби й справжнім огнем, на щоках заграв рум’янець, як і в ті часи, коли вони сиділи в бесідці. Під підборіддям трошки повніше шия стала, але це немов надавало більше дозрілости красі.
Вадим потягнувся за картузом, але Тепа взяла його руку й не пустила більше. Вадим ніяково посміхнувся, але руки не однімав.
"Цікаво, що буде", — подумав він машинально, як у сні.
А Тепа обережно й ще тихіше почала вже згадувати деякі сцени з "Гостинницы Италіи". Вадим иноді потискував плечима, іронізував, але Тепа тільки поглядала на його й провадила далі.
Раптом Вадим зітхнув, засміявся і рішуче випростав свою руку.
— Все то правда, Степанидо Макарівно, але, знаєте, час не стоїть, мені треба йти. Будь ласка, дайте мені картуз.
— Ще рано. Нема куди тобі йти. Комітетів більше нема. Ти тепер мій цілком. Чого смієшся? Думаєш, не будеш моїм? Ох, голубчику… Я чую, чим ти дихаєш… Ні, без жартів, хочеш, скажу тобі щиру правду? Ти був єдиним моїм коханим. Не віриш? Як хочеш. Після тебе були любовники, а коханих ні… Ти думаєш, я сміялась, коли оце згадувала? Думаєш? Правда, не віриш, що у мене зараз страшно солодко болить серце? Ні? І ніхто не повірить, і я сама не вірю… А болить. І в тебе болітиме. І, може, вже болить. Болить чи ні?
— Дайте картуз, Тепо.
Тепа подивилась на Вадима, на його недобрий блиск в очах та побілілі губи і поспішила сховати задоволення. Подаючи картуз, вона сказала:
— Тільки не смійте нареченій говорить про мене. Чуєте? А втім, можете! Навіть можете женитись. Я ревнувать не буду… Коли ж побачимось?
І зараз же сама грубим, одривистим голосом додала:
— "Ніколи!" Пам’ятаєте, як колись ви мені так одповідали? Ну, коли?
— Не знаю… Скоро, мабуть. Ну, до побачення.
Тепа встала, стиснула йому руку й вивела аж на ґанок, не говорячи більше ні слова: по вигляду Вадима вона бачила, що треба помовчати.
Вернувшись до себе, вона походила по хаті, посміхаючись і приклавши долоні до щок. Подивившись у дзеркало, вона непохваляюче похитала головою і знов заходила. Потім сіла на те місце, де сиділи з Вадимом, і задумчиво поклала голову на спинку канапи.