— Не печеться!.. — сказав він, задоволено глянувши на дядю.
Всі засміялись, а Ваха перебігла на бік дяді Ваді й стала біля його, задираючи голову.
— Ах, ти ж капшук! — притиснув Вадим Тіня до себе. — Так моя борода вогонь, чи що?
Через якийсь час Вадим уже встиг зазнайомитись з дітлохою, не виключаючи й хорого Зіня, що лежав на ліжку.
Коли він розпитував, як їх звуть, Ваха, трохи старша за Тіня, раптом скоромовкою проговорила:
— Наха, Ваха, Зінь, Тінь, Ойда, Лусь!
— Це що таке? — здивувався Вадим.
— А це ми всі… — пояснила Ваха.
Тінь раптом голосно й дзвінко теж прокричав:
— Наха, Ваха, Зінь, Тінь, Ойда, Лусь!
Діти й дорослі засміялися. Ксеня пояснила: Федір усім дітям дає свої назви. Наха — Надія, Ваха — Варвара, Зінь — Зіновій, Тінь — Тихон, Ойда — Ольга, Лусь — Лука.
Нарешті Луся винули й загорнули в пелюшки так, що стало видно тільки оранжеві щоки, сині оченятка й пухкі губи. Всі операції над собою він терпів стойко, ні разу не зрадивши свою славу "мовчунчика".
Коли його нагодували й передали Насі, яка поклала його в колиску, почалася серйозна розмова, зміст якої Вадим якось уже з самого початку передчував. І з цеї розмови ще опукліще малювалася картина злиднів Ксеніної родини, злиднів безнадійних, затяжних, погрозливих. А тут ще діти плодяться, ростуть.
— Не сердься, сину, — раптом, обнімаючи Вадима за плечі й ніби зарані заспокоюючи його, проговорила Олена Іванівна. — Є у нас одна просьба до тебе. На тебе, синку, єдина надія наша… Розкажи ти сама, доню, бо боюсь, що не так скажу я…
Вадим помітив, що Ось, як тільки Ксеня почала говорити, устав і перейшов до дітей. Помітила це й мати, але нічого не сказала, тільки подивилась йому вслід довгим поглядом.
Річ була в тім, що Федорові могли би дати на фабриці краще місце. Але це залежало від Тепи.
Тут Ксеня зупинилась і заговорила Олена Іванівна, знов придержуючи Вадима за руку, немов боячись, що він утіче:
— Сину, порятуй сестру й діток, попроси Тепу. Вона для тебе все зробить. Подумай, яке щастя було б для їх нещасних. Попроси, сину.
Вадим сидів, дивлячись кудись під колиску, що ритмічно качалась на другому кінці хати.
— Ви думаєте, що Тепа може тут щось зробити? — спитав він рівним і, здавалось, цілком спокійним голосом.
Мати й Ксеня гаряче почали запевняти його, що Тепа все може.
— Добре. Я спробую поговорити з Тепою, — глухо сказав Вадим і прокашлявся, глянувши на Ося.
— Тільки ж ти, сину, будь з нею ласковий, привітний… Вона жаліється, що ти з нею такий грубий…
Вадим не встиг одповісти: прийшов Федір Васильович. Вадим ще ні разу не бачив зятя, але привітався з ним так, ніби вони були давно знайомі. Федір приняв це як цілком нормальну річ. Худий і виснажений, але жвавий та веселий, він зараз же почав розпитувати Вадима про Сібір, тайгу, про здоровья, виявляючи якусь дуже ніжну й сумовиту уважність.
Вадимові було соромно: його поводження було не зовсім щире, спеціально для Ося, штучне, а зять приймав його за чисту монету. І тут же мимоволі звертало увагу, що Федір по якомусь праву не дивувався з такої дружости цілком незнайомої йому людини.
Ось якийсь час не брав участи в спільній розмові. Але Федір втягнув і його. Відносини їхні, видно, були добрі, хоча вони й балакали між собою тоном насмішкуватим, який показував, що в чомусь згоди між ними немає.
Незабаром це виявилось виразніще. Заговорили про дітей. Федір зараз же звернувся до Ося й спитав, як має себе робітнича школа. Ось хмуро й насмішкувато відповів, що ще не загинула, хоча Федір і не дає туди своїх дітей.
— І не дам, Осипе Трохимовичу, і не дам! Добийтеся в Думі закона про українську школу, тоді з радостю дам.
— Дума такої школи ніколи не дасть… — неохоче й з досадою уркнув Ось; досада, видно, була за те, що Федір робить вигляд, ніби сам цього не розуміє.
— А хто ж дасть?
— В кожнім разі, не такі, як ви!
Федір засміявся й звернувся до Вадима, але вже серйозно:
— Революціонер непримиримий наш, Осип Трохимович! Просто біда. Все хоче мою дітлоху в колисках ще поробить українцями й соціалістами. А я не даю. І воюємо от так щодня. Ех, голубчику Осю! Куди нам, маленьким людям, думать про таке. От Зінь і без того заробив за ту нещасну українську мову. Зінь, мій старший хлопчина. В школі, знаєте, якось не так сказав, не знав, як по-руському "жменя", ну, учитель-чорносотенець вигнав його за це мазепинство з класу в коридор. А хлопець застудився там і от… спокутує. Ех, легко вам, холостякам, заводить всякі соціалізми!
— Тату, а ти приніс цуцика? — раптом шарпнув за руку батька Тінь.
Федір Васильович озирнувся й засміявся.
— Ну от! От вам і учи такого! А тобі скільки раз говорилося, щоб не говорив "тато", а "папа", і не "цуцика", а… Як це по-руськи "цуцик"?
— А-а, а-а! Сам не знаєш, сам не знаєш! — зрадів Тінь і кружка забігав по хаті. Ваха кинулась за ним і покотились по підлозі.
— От ця шушваль і заставля бути обережним, — зітхнув і посміхнувся до Вадима Федір. Потім, немов схаменувшись, підтягнувся й з церемонно-ввічливим виразом почав розпитувати, яке вражіння зробили на Вадима рідні місця, як їхалось, як він устроївся.