Діна вернулась додому дуже пізно, майже о другій годині.

Тихенько пройшовши в свою хату, вона несподівано застала там Модеста. Він ходив з кутка в куток, заклавши руки за спину і пожовуючи губами. На неї подивився з таким виглядом, немов вона вся була обляпана болотом. Одне вже те, що він жував губами, заклавши руки за спину, і дивився таким поглядом, могло роздратувать найспокійніщу людину. Але було пізно, Діна не хотіла піднімать історій і тому не дала волі свойому роздратованню. Навпаки, вона весело, довірчиво, як другу і мужу, почала розказувати, як провела вечір. Знаючи Модеста, вона, щоб не робить йому неприємности, трохи змінила правду, сказавши, що була в театрі з Софі Гадальцевою, яку випадково зустріла. Було дуже весела через те, що пішли на студентські місця. Потім зайшли до Софі, випили чаю, і Софі з чоловіком провели її аж додому. От і все. Оповідаючи, вона роздягалась, сміялась і весь час ніжно й як мужа та друга цілувала Модеста. Але цей міщанин перш усього звернув увагу на те, що від неї пахло вином і сігарою. При цьому він виявив себе як щирий міщанин і провокатор. Замісць того, щоб по-дружому отверто спитати її, чому від неї пахне вином, він ужив провокацію. Наче заклопотаний її здоров’ям, цей провокатор вперед викликав її на те, що вона запевнила його, що нігде нічого крім чаю не пила. Після ж того раптом загорівся благородним гнівом, обуренням і сказав, що зразу почув від неї дух вина. І тут же почав виливати на неї цілі помийниці: що вона безсердечна мати, що вона шлюха, що вона ганьба всеї їхньої міщанської родини, що її треба нагайом вигнати зараз же на улицю в одній сорочці. Звичайно, від такої несправедливости хоч кого може кинути в лють. Діна не витримала і шпурнула гребінем в морду провокаторові. Тоді він довершив свою шляхетність: озвірівши, схопив її за роспущені коси і почав бити тим самим гребнем по чому попало. Діна зчинила крик. Позбігались Олеся, Юрій, Дуня. І тільки тоді Модест випустив її. В сльозах, в істериці, побита, принижена, Діна заснула тільки вдосвіта.

А Модест, схопивши пальто й шапку, вибіг на улицю і блукав по безлюдному городу до рана. Вернувшись додому, він пішов просто до матері. Зінаїда Василівна, розбужена криками Діни, вже не могла спати й сиділа в креслі всю ніч, дивлячись в вогонь каміна. Вона не здивувалась приходу Модеста, немов знала, що він мусить прийти до неї.

Модест мовчки сів біля матері на лавочку для ніг, сперши лікті на коліна й затуливши руками лице. Зінаїда Василівна почала тихо гладити його по голові. Віконниці були зачинені, і в хаті горіла електрика, хоч на дворі було вже зовсім видно.

Довго так сиділи без розмови мати й син.

— Що там було у вас? — нарешті сумно й тихо спитала Зінаїда Василівна.

Модест помовчав і почав оповідати. Оповідаючи, він уже знов роздратувався.

— Чого я не можу, мамо, винести, так це її безоглядного, нахабного неблагородства, невеликодушія. Це мені мутить розум. Не можу! Вона знає, як я свято шаную нерозривність шлюбу, знає, що не вижену її, і користується цим. Мало того! Вона сама щиро переконана, що я й не маю ніякого права, розумієш, права щось їй зробити: вона моя жона! Як у неї це зживається разом, ця віра в святість шлюбу і такі вчинки — не розумію… А проте, яка там святість? У неї святість? В право вона вірить, от що! І при тому вона не вірить, що я шаную шлюб через переконання свої, вона дума, що я не маю права розірвати. От що! Цього я не можу винести.

— А мусиш, сину… —сказала Зінаїда Василівна. — Нехай собі так дума, а ти знай своє…

— Ах, мамо! Та діло не в тому, що вона дума, а що робить. Хай дума як хоче, але ж мусить бути якесь… якась охайність. Головне, що ні одного слова у неї нема правдивого. Нічого святого. Все бреше, про що хочеш. Бреше як попало, часто без потреби. Еґоїзм такий наївно-злий, вузький, коротенький, що дальше моменту нічого не помічає. Вона все пускає в хід, що хочеш. Ти знаєш, я чую, що через неї я загубив половину своєї віри в правду і святість якихсь ідей. Оце її панібратське поводження зо всіма ідеями мене нищить. Оці її аргументи, ідеальні, возвишені, це постійне посилання на свою поступовість, ця безоглядна брехня… І крім того, ти знаєш, вона сама вірить, що вона дійсно поступова, що вона страдалиця, що все, що говорить, говорить не через свій паршивенький еґоїзм, а ідейно. Тепер на все ідеї, на всяку пакість всяка мерзота знаходить своїх поетів, ідеологів і робиться геройством. Який— небуть педераст, мерзотник, грязь — пише цілі поеми. Жінка волочиться зо всіма — теж поема, проблема, трагедія. Дітей не любить — знов-таки поема, проблема, поступовість. Годі жінці сидіти біля дітей та на кухні. На все єсть своя теорія. Що тепер святе, ідейне, поетичне, — чи педерастія, чи хождіння в народ, чи сім’я і діти, чи тічка любовників, — що поступове, що ні — невідомо!

Модест замовк і знов затулив лице руками. Зінаїда Василівна не перешкожала йому говорити: хай виговориться, легче буде…

— Ну, хай так! — піднімаючи голову, знов почав він. — Хай педерастія, тічка любовників, скетінгрінк, ресторани, вино, хай це поступовість, ідейність, хай, добре, нехай так. Але ж тоді вже не може бути инче поступовістю. Ні, у неї все разом, все що хочеш. Сьогодня педерастія, завтра релігія, вранці астрономія, ввечері сім’я, через хвилину вже сім’я — міщанство, педерестія — гадость, релігія — глупость, знов через хвилину все це поезія, проблема. Що їй в даний момент вигідніще, те й добре, те й добре! Обов’язок, повинність? Це міщанство. Тепер ці слова старі, не здатні ні до чого. А тут же кричить: "твій обо’вязок дбати, щоб сім’я твоя не голодувала, я жона твоя, ти повинен поважати мене". Голова крутиться. Бувають минути, коли хочеться просто посікти її на дрібні шматки. Ні, правда: обов’язок — це подла, паскудна річ! Коли б я не вважав за обов’язок женитись на цій тварі, я б півжиття собі й другим урятував. А тепер що я можу зробити? Що? Говорить з нею? Умовлятись? Прошу! Вона на все згодна, на все. Трудно їй згодитись? Їй один клопіт — це не пійматись, не дати мені в руки доказів. От і все. Але це ж нестерпне, мамо, нестерпно так жить!