Тепа здивувалась.

— Господи Боже! Хіба вам не все одно? Я знаю, що вам треба щось їсти, маю чуле серце, хочу помогти ближньому і даю вам роботу. Здається, так просто і ясно. Може, ви образились?

Тепа лукаво зазирнула Вадимові в очі. В той же час вона роздирала поглядом череп його на дві половини і хотіла зазирнути в самий мозок.

Вадим байдуже одповів:

— Ображатись тут нема чого. Просто мені цікаво було. Ви мені пояснили, і я вам дякую. Тільки я мушу вам сказати те саме, що й Никодиму Петровичу сказав: я поки що не можу скористуватись вашою милою пропозіцією, бо маю деякі справи, які заберуть у мене часу на тижнів три-чотирі. Потім я з великою приємністю візьму це місце і буду вам щиро вдячний.

Тепа не зводила з його своїх гарних, сміливо й чітко обрисованих очей.

— Дуже приємно слухать… — помалу, з дріжачою посмішкою сказала вона. — Я так і думала, що ви тверезо й об’єктивно віднесетесь до нашої пропозіції. Звичайно, служба ця зовсім не шпіонська, як сказав вам Никодим Петрович, а, так сказати, інспектора фабрики, доглядача за правильним ходом всерединного життя. Розумієте? Никодим Петрович з своєю звичкою лякнути чоловіка зараз же перекрутив. Доказом моїх слів може бути те, що в ваших обов’язках не лежить давати відчит адміністрації фабрики в таких річах, які не торкаються її господарського життя. Розумієте? Хочете, ми вам можемо дати инчу посаду! — вмить живо додала Тепа. — Наприклад, простого конторщика, робітника, що хочете?

Вадимові здалось, що Тепа занадто пильно чекала одповіді й слідила за його лицем. Він зрозумів, що коли він зразу ухопиться за цю пропозіцію, то цим покаже, що не вірив їй.

І він спокійно сказав:

— Ну, мені все одно… Яке буде вільне, те й прошу мені дати.

— Чудесно! — весело одповіла Тепа, немов цілком повірила йому. — Я дуже задоволена, що ми погодились. А ви… Вибачайте, чим же ви будете заняті цей місяць?

— Я в універсітет хочу вступити.

— А-а, в універсітет! Це дійсно… Правда, правда!.. Але ж потім вам треба буде працювати? На лекції ходити?

— О, це дурниця. З цим можна буде устроїтись.

— Правда… Ви — юриста? О, юристам легко…

Вадим, ідучи до Тепи, зарані знав, що нічого від неї не дізнається. Чого вона хотіла, яку гру грала, навіщо їй треба було давати йому якусь службу, — він не розумів. І тепер йому не вияснились її цілі. А що були якісь потайні цілі, цього Тепа й не ховала, — в очах і на губах весь час грав знайомий лукавий викликаючий сміх, в поводженню було занадто багато довірря до його, Вадимових слів, показного і підкресленого довірря. Про той вечір, коли він дав Саламандрі двадцять п’ять рублів, вона не згадала ні біля воріт, ні тут, наче нічого не було тут.

— Слухайте, Вадиме Трохимовичу, — раптом инчим, сердечним і уважним тоном сказала Тепа, — може, вам потрібні гроші тепер? Будь ласка, скажіть, я з великою приємністю поможу вам… Серйозно!

— О, дякую дуже… — уклонився Вадим, — але я маю поки що. Крім того, мені ось пропонують урок, і я ще підзароблю на цей місяць… Дякую.

— А, урок!.. Мені Олена Іванівна щось говорила, чи навіть… Так, так, я й забула… Це той лист, що приносила одна панночка? Мабуть, з її братом?

Щось у голосі її чи в лиці здалось непевним Вадимові.

— Так, з братом… чи той, з сином її брата…

— Ви, мабуть, її недавно знаєте?

Знов щось хистко прозвучало в байдужому, злегка зацікавленому голосі Тепи.

Вадим зімнявся.

— Ні, я знайомий з ними давно… Особливо з панною. Родину всю мало знаю. А панну більше.

Тепа лукаво підморгнула й засміялась.

— Ну, звичайно, панну ви повинні більше знати… Чи не та це, часом, що була вашою нареченою, коли ви сиділи десь там у Київі чи Москві в тюрмі? Га? Признавайтесь!

Вадим трошки змішався і занадто байдуже сказав:

— О, ні… То була инча…

— Ну, значить, ця! — постановила Тепа. — По очах бачу, що ця. Я ж ваші очі як свої п’ять пальців знаю… Бачу, що брешете. Правда, брешете?

Вадим проти волі засміявся.

— Ну, розуміється, вона! — переконалась зовсім Тепа. — Нічого, гарна… Мені дуже подобалась.

— А ви хіба її бачили? — дуже живо й трохи непокійно скрикнув Вадим.

Тепа голосно засміялась.

— Ага, злякався!.. Не бійтесь, вона тільки дала мені листа і зараз же пішла. Так що я нічого не встигла їй розказати… Вона ревнива?

— Не знаю… — посміхнувся Вадим.

— Ах! От же яка штука! — вмить скрикнула Тепа. — Фу, яка ж я дурепа, не догадалась. Голубчику мій, та ви не до універсітету вступаєте, а до шлюбу! Ну, розуміється! А я повірила. Ну, це не гарно з вашого боку: ми вам щиро пропонуємо службу, я вже подумала, як зробить, щоб удержать за вами місце, а ви… он який! Ну-ну! Тим то така була філософія, песімізм, розчаровання, а потім раптом така зміна. Тепер я розумію… Ну, поздоровляю вас!..

— Дякую! — сказав Вадим, сміючись. — Але трошки ще рано… Тюремна наречена ще не справжня наречена.

— А! А, значить, була тюремною? Вадим як спійманий змішався.