Про УКРЛІТ.ORG

Три долі

C. 20
Скачати текст твору: txt (256 КБ) pdf (220 КБ)

Calibri

-A A A+

— Що тобі таке, Катре? — А Катря впала коло кам’яної постелі на коліна, розливається слізьми.

— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тії печери на світ божий.

— Що тобі, Катре?

Вона як стала, як глянула — чи ж пізнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподівано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радісна, та сама дивується…

— Химо! — каже до мене. — Я у черниці піду. Я скаменіла — як стояла.

— Буде мені спокій, — промовляє радіючи.

— В черниці! — кажу. — А мати ж? А батько?

— Ходім додому, ходім, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!

І додому поспішилася, а я за нею.

Увійшли у хату. Було саме тоді свято; батько й мати сиділи у стола говорячи. Катря їм вклонилася до ніг і просить:

— Тату, мамо! Я піду в черниці, — я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

— Катре! Катре! — покрикне мати.

— Я піду у черниці, — промовляє Катря, — стану богу молитися.

— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втішатись хотіли, а ти нас думаєш покинути при нашій старості… — плаче мати…

— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.

— Годі, дочко, годі! — мовить батько. — Я такого слова щоб більше не чув від тебе!

— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустіть мене! Не губіть моєї душі!

— Я сказав: годі — то й годі! — знов мовить батько. — Я ніколи тебе на се не благословлю!

— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителі не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.

— Пустіть мене… не губіть моєї душі… Я піду, пустіть мене!.. — слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черниці, просилася та плакала. Нікуди вже не йде — сидить у хаті — плаче.

Тиждень збіг.

Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрі: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрізь шукати, шукає й мати — ніде нема, ніхто з сусід не бачив.

— Десь пішла проходитися, — кажемо, а самі вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрі і опівдня; вечір, ніч — не вертається. Яково то було матері перетривати; яково їй було батькові оповістити, — а батька той день дома :ве було. Як почув він — біленький став, зовсім біленький…

— Коли? —спитав.

— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пішла! — вбивається мати.

Батько коні запріг свіжі й поїхав зараз. Два дні його іде було — на третій повернувся наче з-під землі.

— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила і заплакала.

— Нема, — одказав.

Ще шукали, ще питали — не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала.

— Де ж вона пішла? Де ж вона поділася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великій пригоді, може…

Батько нічого свого не каже…

Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе.

Говоримо, було, із мамою та згадуємо, — батько слухає, — бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони, було, в нас і нащебечуться, і наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самі провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вісень і зиму; діждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподівання. Прочуємо, що десь там, в повіті, бачили дівчину, нікому не знайому — батько їде питати — об’їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певності дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, раді — і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.

Коли кличуть одного рана батька й матір до священика. Мати й налякалася, і зраділа, і заплакала.

— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажіть нам, голубчику!

— Мені батюшка нічого не признавався, то й я не знаю нічого, — одкаже дяк.

Такий був справді, що сам собою не знав нічогісінько, — і голівка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, він їм каже:

— Дитина ваша жива.

— Господи боже мій добрий!

Розказує тоді священик, що вона вже в монастирі далекому, аж під Києвом десь, і отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дівчина з вашого села прийшла у наш монастир і зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителів має заможних, то нехай родителі оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такім убожестві, що й не сказати; черниці, які милостиві, здарували їй щомога; а ще нехай родителі не заборонять їй спасенія, бо се тяжкий гріх їм буде, і нехай присилають дочці своє благословеніє. «Молимося богові, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить і навести родителів на добрі і хороші мислі та вчинки».

 
 
вгору