Про УКРЛІТ.ORG

Три долі

C. 23
Скачати текст твору: txt (256 КБ) pdf (220 КБ)

Calibri

-A A A+

Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла. Не дуже й боліла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тільки на ніч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселіш стала.

Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тільки навідується; що який він смутний, та нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома… Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нікому не казала — я хотіла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої ті підходи цікаві, а тиха, добра та ясна у своїй хаті.

Що далі забувалася небіжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурніша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу раділа, що він з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устріч йому виходить… По ниточці до клубочка, як-то кажуть, і Пилипиха вже вмічати почала, що дома він не говорить і смутує, а йде — вибирається з господи — то й очі блищать…

XVII

Як іти од нашої слободи до Любчиків, то при дорозі шинок стояв і шинкував там жид Гершко. Давно вже все він держав той шинок, сам старий дуже. Звісно, як ті жиди живуть довговічні: посивіє, побіліє, пожовкне та й тоді ще живе, — аж лихо! Так і той Гершко жив-жив… а тут разом і вмер. От і одержав шинок другий шинкар з наших людей, — багатир, славили люди, сам жартовливий і злий, а жінка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.

Се було саме тоді, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнів ізо два не виходить з своєї хати і кроку нікуди, — не буває і Маруся в неї…

— А що се ви усе дома? — питаємо. — Як же господь милує?

— Спасибі, добре.

— Ви вже давненько у діток не були у своїх, — чи вони здоровенькі? Чому Маруся не буває?

— В неї дитина нездужає.

— Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?

— Нехай сама собі живе, — промовила Пилипиха.

— Що се ви, бог із вами, голубочко! Чи у нас з вами діточок поле засіяно? Вже мені господь послав лихо та горе — його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!

— Яв своєї дитини ні за що… Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене заміняла на свекруху, вона мене заміняла на свого чоловіка… Чи зроду вони кохали її, як я, мати рідна, питима мати! Він її не кохав — хотіла за його, а тепер він до іншої ходить.

— Та, може, се неправда…

— Неправда? Я вже давно бачу, як він з дому рветься, як вона його дожидає, стрічає, а він мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От і дозналась, що ходить він у шинок. Я перше думала: п’є нишком. Кажу Марусі: «Чи ти знаєш, що твій чоловік усе до шинку ходить?» Вона зблідла як крейда, мовчить. «Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому». — "Як я його маю не пускати, — одмовляє тоді: — може, йому діло яке…" «Скажи йому», — наполягаю. Вона таки ані словечка йому не промовила, як він пішов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. «А ти віри, кажу, материному розуму не ймеш?» Пішла я за ним у тропі і назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очі й при людях, — може, дочка віри пойме тоді. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мій зять — його голос. А місяць світить. Ближче я дивлюся — сидить під яблунею молодиця: рукава в неї за білі лікті закасовані, у перснях вона срібних, руками у стан хибкий узялася, очі поночі блищать блискучі; слухає, що мій зять говорить, і сміється. А зять мій до неї такі речі промовляє: «Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навіки — нехай я тільки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай і неласкаве, почую… А вчора, — каже, — вчора і позавчора я усю ніч під цією яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?» А вона йому: «Твоя жінка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?» — й сміється. «Нічого», — одмовив їй (правду одмовив!). «Як нічого? Чи вона ж тебе не любить?» — «Не знаю». — «А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?» Голосно засміялася. «Ой, чоловік мій почує!» — схопилася з місця, поцілувала, як вразила, і зникла.

Він кликав — рукою махнула, пішов за нею у шинок, а я до дочки: «А що, чия правда? Яке діло в його?» Дивиться на мене. «Не добрий він тобі судився, тебе їм бог скарав». — «Мамо, не гнівіть бога, се ви вже бога гнівите!» — мені дорікає дочка моя!

Тоді я усе їй розказала, що чула, що бачила. «Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?» — «А тобі лучче, як дурять, любити?» — «Він мене не обманює». — «То ще віри не ймеш мені?» — «Я його ніколи не питала об сьому, чи мене любить». — "Не питала, чи тебе він любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" — "Кохаю…" Спориться та змагається ізо мною… Такеньки, аж поки він повернувся пізно… Повернувся він, а моя дочка іде навпроти його, двері розчиняє, як батькові шановному, як чоловікові любому… «Як вже ти уваги на себе не маєш, — кажу, — то я свого зятя спитаю: де був він до півночі? За якою причиною? У кого?».

 
 
вгору