Про УКРЛІТ.ORG

Три долі

C. 18
Скачати текст твору: txt (256 КБ) pdf (220 КБ)

Calibri

-A A A+

— Боже мій, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!

— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у світі, як дурному з гори бігти… Тут мені дещо нахватилося — зупинило мене… Спитала я тоді: що то за життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти — усе проходить, як дим, усе минає, як зілина…

Почне було такечки говорити, тільки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

— Скажи мені, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тії мови її суворі, — чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всміхнулася.

— Не бійся, не бійся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

— Як? Вже забула?

— Ой, Химо, — промовляє, — як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..

Змагається з нами, що нема у світі ані добрих людей, ані правди у людей.

— А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді. А де ті добрі?

— Мати ж наша? — кажу…

Перехопила мене:

— Мати, батько, родичі? Та свій своєму поневолі вже брат! А нехай-но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачиш тоді, які добрі і яка правда!

— О, є у світі добрі люди, є правда! — говорить Маруся.

— Хіба у наших мислях із тобою!

— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на світі?

— Що певного у світі? От мені певно те тільки, що я безщасна…

Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане і придлакаие. А ми ізмовкли. І отсе ні ласкою, ані жартом не визволить її і на хвилину з того льодуватого суму…

Мати терпіла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрі… Батько теж слова не ронив; тільки батько одміннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його ніколи не бачила… Не постерегла того мати, і вже ж ні Катря, а щось у йому одмінило. Се я, цікава, сама тільки я завважила. Став він ніби на виду похмурніший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став піклуватий такий; казав би, ніжний… Якось Катря, дивлячись у віконце, промовила:

— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли тепліш стане! — То як він виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив і дививсь пильно та вважливе округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночі; а, лучалося, удень засне коло свого віконця. Увійшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря іздригнулася… Як він після того тихенько уступав завсіди або пережидав надворі, на пекучому морозі, щось ніби там роблячи, а нудячись без діла, поки довідається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.

— А справді добра, — казала Катря.

— Добре, коли б і тобі таку, — говорить Пилипиха.

— Добре б і мені, — каже Катря.

На другий день рано батько із двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у другому повіті був: привіз нам усім нові кожушанки. Дає Катрі — яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! Як він прийняв якось покірно, що вона брала, не глядячи, що бере, і дякувала… Як він поспішився у місто, коли вона сказала, що там кращі черевики, ніж у нас!

Чайченка ми не бачили ані старої його матері. Часом було перечуєш через дівчат, що зустріли де, або так їх на ім’я згадають — тільки ми й знали.

XIII

Чую, той мені каже: «Маруся з лиця спала», той мене питає: «чи Маруся нездужає?» Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в’яне, і хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю біжать сльози дрібні… І сама я бачу, що Маруся занепадає.

— Марусе, що тобі? Ти чогось журишся? — кажу їй.

— Ні, — говорить, — мені нічого, і я не журюся.

Катря бачить, слухає—і все їй байдуже. Одного ж разу ми сиділи з нею самі, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а ніколи не жалиться, і не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама — а тепереньки тільки що ради не просить — жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, — та обертаючись до мене:

— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що він її не любить…

— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозуміла ще тоді… А потім я вже не думала, забула усе…

— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нікуди не ходить… А може, кохає, та кого іншого…

— Його! Його! Се напевно. І давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам’ятаєш, як усі ми тоді, веселі та дурні дівчата, прибираючись на весілля, як ми питали в неї про його і як вона од нас втікала, як не хотіла розказувати і як нічого не розказала, — пам’ятаєш? А як мене питала, чи я справді його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам’ятаєш?

 
 
вгору