Тоді я усе згадала собі, і те весілля, і слова усі Марусині; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справді так. А все ще віри мені не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очі ж мої усе бачили добре — де ж провидливість моя непомилешна? Де мій розум бистрий?

Я хоч так собі не приказувала, та такеньки думала.

Тільки мені хвилиночка вільна, — я зараз до Марусі побігла, постукала у віконце:

— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

— Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона іздригнулася і пильно на мене поглянула, тихо. Її очі засяяли; личко спалахнуло рум’янцем, і каже мені:

— То що?

— Правда сьому, Марусе? А я Катрі віри не йняла, я не думала… І дуже ти його любиш? І давно вже?

— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смілим, — я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.

— Він же до тебе не залицявсь ніколи, Марусе? Він до Катрі… до іншої.

— Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі…

— А тобі ж, Марусе? Тобі тільки мука, печаль та горе?

— Хоч горе, — я від його усе прийму за добре.

— А мати ж твоя?

— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

— Та вона замічає, що ти в’янеш, вона тим печалиться…

— Коли б же діялось по моїй волі, коли б моя сила, то я б рум’яніла!

— Як же ти заміж підеш?

— Я не піду заміж.

— А мати стане силувати.

— Що ж? Важко мені буде.

— Та вже ж важко за нелюбого йти!

— Ні, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не піду…

— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

— Я нічого не дожидатиму й ні на що не вповатиму.

— Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш!

— Нехай! Аби я його кохала.

— Лихо тобі із тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюсь.

— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…

— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.

— Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пішла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Іду собі та думаю: чого-то на світі не бува, аби здорова наша голова! І той Чайченко! Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зітхнула та й сказала: «Годі!» І годі.

— А що? — пита Катря в мене всміхаючись, — чи ж я не вгадала?

— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дівчина! Жалко мені її дуже! Гірка їй доля судилася!

— Гірко даремне кохати, — промовила Катря, — гірко даремне дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хіба так, навдогад, що скаже Катря: «Нащо те кохання у світі?» А Маруся: "А коли серце кохає — як не кохати?" Катря собі: «Який прибиток з тих любощів, — чи ж варті?»

Маруся: «Не знаю, тільки ніхто не залишить свого коаиня…»

Часом Катря як посмівається, часом ніби як завидно їй чогось стане…

Все вона світом нудить, все ні до чого у неї нема охоти, ні до чого жадоби.

— Катре! — кажу їй, — так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!

— Аби то! — вона мені, — аби день до вечора! Мати їй убрання хороші та пишні купує, — вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди світом удить.

Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:

— Не одходь ти од Катрі, покинь усе, ходи із нею!

Батько нічого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрізь стрінемо несподівано. Нічого не скаже, — спогляне на Катрю і мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лісі. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такі, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…

XIV

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той літній — і зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А місце дике таке, неоселяне! Білі крейдяні шпилі гір лощать на сонці, та між горами котить річка глибока — ні древа, ні квіту, ні щебетання…

— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?

— Ходім у печери, — говорить мені та з цим словом і йде, а я за нею.

— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.

Темно було у печерах зовсім, і холод свіжий понімав. Де зверху у гороізу розпадину сонячний промінь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далі та далі — вже душно мені:

— Вернімось, Катре! — йде далі… Вже ми набрели те місце, де кам’яна постіль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголів’я. У тій печері наввишки буде так, що тільки стати схиливши голову чоловіку невеликого зросту; на стіні хрести вибиті, а перед тими хрестами на долівці ямка. Стояв тут хтось роки на молитві, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася і думала — невпокійна, тривожна… Як ірвоне з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати: