— Звідки бог несе? — пита мати Іваненка…

— З якого ярмарку? — кажу.

Катря іде попереду, не слуха, тільки вклонилась Іваненкові, маючи звичай.

— А се, — каже, — був у Зайчиках, був у Лебедівці; у Хмелинцях був…

— Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, — перехопила мати, — от і Чайчиха туди поїхала, — не бачили її?

— Де то вже не бачив? Ходить і вона по ярмарку, мов гроші загубила.

— Чого ж ее так? Там же вони з сином?

— А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселіє, що загублене знайшла.

— Яка удова?

— Хороша, молода, свіжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, — були б торги, кажу вам…

— Чи не знаєте, як вона на ім’я прозивається?

— Вбачаючи, — каже, — диво та не спитати, звідки взялося? Вона Терничихою прозивається.

— Чи ж Чайченко її сватати хоче?

— Там їх, зальотчиків, біля неї такого, що за день не перевішаєш; хто сватає, а хто візьме — се то вже вона знає.

— Бувайте здорові!

— Щасти боже!

Катря нічого того не чула…

— Боже мій, боже великий! — промовляла мати з жалем, ідучи дорогою. — Боже мій добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завістити про те, що чули, та, порівнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: «не журись» та просить «забудь!».

— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Іваненка.

— Годі! Годі вже! — тільки одмовляє.

Як у хату увійшла, припала на лаві, схилившись на покутнє віконечко, — дивиться та думає; а там як звелася — бліда, бліда!

— Що тобі, Катренько, що тобі?

— Нічого! Я подумала: що якби тому правда була, що він іншу покохав… я тільки подумала, я віри не йму… і не йнятиму…

На другий день вона таки знов пішла у Любчики; була і на третій. Що мати говорила, сварилася — не слухала… усе вона собі думала і частенько на виду блідла…

На завтрий день вона знов у Любчики і на позавтрий — щодня йде. Коли було я за нею піду собі — вона мене і не завважить наче; а заговорю до неї, "годі, годі!" — перехопить мене… у Любчики увійде (я вже було усе веду її попід городами, як із нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на двері позачинювані, на втихлий двір, постоїть та й додому вертається…

Х

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усі ми такеньки до неї й кинулися..

Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!

— А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:

— Де він? Де Яків? — вимовила.

Стара її жалує, — говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водиці…

— Коли буде він, скажіть мені! — просить стару Катря.

— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій…

— Нема батька!

— То раненько прийде.

— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.

— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже він?

Тоді їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

— Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:

— Годі! Що се ви!

— Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.

— Як пороблено? Хто йому поробив?

— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. — Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина… Слухайте ж усього горя мого!

— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така — що й летючі слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок — ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його…

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:

— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав’язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів… А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що, — сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі… Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню — йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров’я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив… Дала вона якесь дання йому, — якісь чари зачарувала…