А Варка у дворі щовечора – той вже двір за втіху їй став єдину: там її порада, там її одпочивок увесь; чи добре, чи недобре се було – вона того не питалася, вона й разу об тім не подумала, не помислила. Що вона там чула, що бачила – усе вона залюбки приймала; вона собі не жадала ні слова звичайного, ані доброго навіть: їй тільки у жадобу було людські голоси чути, щоб глушили мислі її лихі, і таке, що за колишніх часів живим би її вразом вразило, тепер таке її тішило, і сміялася вона на одвіт… Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка, – вона на неї рукою навіки махнула: легш їй було у безодню углебати неуважно, ніж на кручі висіти обмираючи…
XVI
Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу – і усі музики ті й танці як вода умила.
Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прийняли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий – з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?
Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці…
Важко ж їй було то вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була – не взялась, усе постиле, й руки трусяться.
Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:
— Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..
— Ні, я не втомився, – одказав їй.
— Чи ти здужаєш?
— Здужаю.
— Павло! – скричала у тривозі несамовито. – Може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?
— Не боюся.
Вона у куток закуталась, очі заплющила – болем їй голова боліла, у стук серце стукало.
Недовго ж засиділась – знов схопилася до Павла:
— Кажи мені слово… Слухай-бо… Ти нездужаєш?.. нездужаєш, боїшся?
— Нездужаю… боюся, – одказав так же само без уваги, як перше.
Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляяа-проклинала: він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею…
До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, – тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, – поки аж день забілів – на панщину пішов.
XVII
Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, – він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…
— Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? – погукнула на його Варка.
Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…
Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…
Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає – годі.
Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…
Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, – бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима – як усього її лиха непогамованого зачіпка.
— Іди-бо, іди геть, — гукне на його. – Іди собі з очей!
Він зараз одходить собі у куток – сідає.
— Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?
— Я не нагадую нічого, — промовить він.
— Та не словами нагадуєш, ще гірше – сам собою.
— Я не нагадую, ні, не нагадую, — одказує тихо.
— Чого такий? – причепилася одного ранку. – Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?
Він береться за шапку. Схопила його за рукав – не пускає з хати.
— Пусти, – проситься, – вже мені на панщину йти.
— Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…
Йому наче яка порада свінула світом – стрепенувся він.
— А чи не порадять мені люди? – прорік.
— Як? у чому? Що таке замислив ти? – гукала-питала.
Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, – кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?