— I даремно, — каже чиїмись словами Люба. — Мед-це здоров’я.

— Ну, коли здоров’я, то попробую.

— От i добре, — показує рiдкi зуби Люба. — А може, тобi i чумацької юшки зварити?

— Та нi, мабуть, не треба.

— От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiкуєшся. Гордий чогось став… Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. — І дiвчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. — Сказати чи нi?

Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.

— Кажи, як маєш щось…

— Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiває, то в нього рот стає пащекою — цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти…

— I що?

— То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.

— I що далi?

Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний над спiваками, i посмiхнулась.

— А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у кiску, потiм потягнув її i сказав, що я голос!

— А ти йому що?

— А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже сподобалось, бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.

— От молодець! — радiсно вихопилось у мене.

— Вiн чи я? — довiрливо запитала Люба.

— Обоє.

На це Люба розважливо вiдповiла:

— Отак живе людина i не знає, що вона — голос. Головний над спiваками обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i театр, i трамвай побачу.

— Везе ж людям! — кажу я, а Люба починає смiятись. — I що ти тому головному спiвала?

— Журливої: "Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес". I веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпаєш. Вiн i моєму татовi сказав, що я голос.

— Що ж на це тато?

— Розгладив вуса i сказав: раз таке врем’я, то вiн купить менi новi чобiтки, i я почну їх носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, — розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. — Тато в мене такий смiшний, а хто не знає його, думає, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота. Ходiмо до куреня.

— А що в тебе в торбинцi?

— Хiба не бачиш? Липовий цвiт.

— На чай збираєш?

— Нi, наша кооперацiя приймає його на лiки. От я i зароблю собi на зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?

— Можна i разом.

— То спершу ходiмо їсти мед.

I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергiй — отой, що донедавна ховався у рiзних криївках од революцiї. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:

— Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?

— Добрий день, дядьку, — з гiднiстю вiдповiла Люба.

— Не дуже вiн i добрий: усе мiняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

— Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

— Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. — Дядько Сергiй зневажливо повiв на мене берданкою. — Чий вiн?

Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з голови до нiг i починає жувати губи:

— Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях i все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.

— Ти чого? — дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.

— Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн має щось проти вас.

— I це правда.

— I мiй батько теж щось має проти вас. Тепер уже розгубився дядько Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:

— Хоч вiд дiтей дiзнаєшся, що думає про тебе рiдня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко, пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за жабри, — i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. — Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще живе? — i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.

— Що ви, дядьку, робите?! — злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:

— Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кiзочки або зайця не бачила?

— Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув: