— Та невже нема? Так я i повiрю тобi!

— А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?

— Царю вiрив, i то даремно — прогадав! — позлiшало обличчя i вся постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого лiсу.

— Попрощається сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи мати такого родича, — сказала Люба чиїмись словами. — Тато говорить, що в нього затвердiла совiсть.

— А в твого дядька справдi є жабри? Люба пирхнула:

— Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.

Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.

— Краще спочатку нарвемо липового цвiту.

— То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, її цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь добрiй людинi — вiзьме й пiдведе її на ноги?

— Ге. А далеко ця липа?

— Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.

Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового житла, i ми побiгли до тiєї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на яр свої пахощi, навколо неї живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.

— Чого ти, дiвко?

— Боюся грому, — щиро призналася дiвчинка. — Може, повернемось назад?

— Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.

— Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.

— А як же твiй карбованець на зошити?

— Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загримiло, синiм коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у хмарi.

— Ти не бiйся, — заспокоював я Любу, — то Iлля калачi розкидає.

— Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози, — заскiмлила дiвчинка.

Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге, лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм, як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало лячно.

— Михайлику, зараз же злазь! — уже внизу обiзвалася Люба сльозами.

I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював, затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили iнший огонь — бiля самого яру, заломивши руки, горiло скалiчене дерево.

— Михайлику, нам треба сховатись.

— Куди ж ми сховаємось?

— Я знаю таке дупло в дубi — велике-велике. Там ми обоє вмiстимось, — сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.

I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того дуба, i побiг за Любою. Хустина спала їй на плечi, навколо її голови, стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в нiй i знову з’являлась, мов тiнь. Грiм кидав її на землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.

— Отак i голосу можна позбутися, — хотiв я пожартувати, але Люба i вухом не повела.

Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав i виполiскував нас.

— Ось тут! — дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом. При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.

"Дубе, дубе, хто тобi душу виїв? — у думках запитав я дерева i сам вiдповiв: — Лiта менi виїли серцевину i душу".

I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись, але передумав — це, певне, десь таке вичитав.

— Михайлику, сюди лiзь!

Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма своїми кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

— Правда ж, тут не так лячно?

— Авжеж, — вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зiтлiлої серцевини.

— Михайлику, може, ти казку розкажеш?

— Та вiд неї тобi ще страшнiше буде.

— I це правда, — зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом перелякано ойкнула.

— Ти чого?

— Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з її дiтками?

— А що має бути з ними?

— Ти нiчого не знаєш! У неї тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати їх. Все одно мокрiшими, чим є, не будемо. — І Люба першою вискочила з дупла, зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: — О, вже небо вивиднюється. Бiжiмо.