— Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.

— I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом увернути, що я був у рядах робiтничо-селянської Червоної Армiї. Це тепер усюди вiдчиняє дверi й коридори.

— Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: твоє вiд тебе нiкуди не втече, — заспокоїв Юхрима дядько Себастiян. — Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.

Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який навiть за всi свої рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому, Юхримовi, хоч клаптик такої бiографiї, то вiн би уже в самiй столицi крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.

— Може, прочитати тобi характеристику? — пiдвiвся з-за столу Себастiян.

— Прочитай, прочитай, послухаємо розумне слово, — аж подобрiшало Юхримове тонкогуб’я.

— То слухай i не перебивай.

— Не буду.

— "Характеристика, — почав читати дядько Себастiян. — Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс…"

— Ти що, смiєшся, щоб потiм заплакати!? — скочив Юхрим, од злостi в нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.

— Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит, брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що видить, те бридить. Основа життя i дiяльностi його — на чужому горi попасти в рай i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть, що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально пiдтвердити цього не можу, а пiдтверджую, що вiн соцiальне небезпечний на всiх державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими коментарiями…"

— Я… я… я тобi… — затрясся Юхрим, в голосi його з’явилися козячi ноти, обриваючи їх, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи i злостi.

— Що ти менi!? — дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вiї.

— Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику.

— Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже старайся. I не пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали її…

— Знаю — життя писало її, — когось перекривив Юхрим. — Воно черкало тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером пiд печiнку, i побачимо, що вийде з цього дiла! — шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. — Сьогоднi твоє зверху, але сам бог на небi ще не вiдає, що буде завтра на землi! Я, натурально, дочекаюсь своєї години, i тодi хтось узнає, чим пишуться, а чим вихлюпуються характеристики! Як не високо пiдiймаються крила, а пiр’я з них летить донизу! Резон?

— Резон для того, хто виплодився ранiше птицi!

— А хто ж ранiше виплодився? — трохи розгубився Юхрим.

— Гад!

Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а Юхрим крутнувся на мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Зоря iде — долю веде.
Народ

Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.

Мене все життя ваблять i хвилюють зорi — їхня довершена i завжди нова краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi спогади мого дитинства починаються з зiрок.

I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць, останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своїх крилець росу, i дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м’ята, павинi вiчка, дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.

А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства. Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зiрку в свою оселю…

I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов’ї на другому покосi, торкається повiк i наближає до мене зiрки.

їх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхнiй шелест, їхню музику… i поплив, поплив на хиткому човнику по химерних рiках сну…

Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить мiсяць, ми з дiдусем повертаємося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть у першiй комунi, де хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля виїжджають iз зброєю. Дiд якось показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками, а пiд ним на пiлочцi лежав святий хлiб.