Про УКРЛІТ.ORG

Гуси-лебеді летять…

(1963—1964) C. 42

Стельмах Михайло Панасович

Твори Стельмаха
Скачати текст твору: txt (446 КБ) pdf (352 КБ)

Calibri

-A A A+

— Ну, як, трохи полегшало? — насмiшкувато запитав дядько Себастiян.

— Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! — гигикаючи, випростується i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. — А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому.

Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу…

 

На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду.

Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт, губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося Юхримовi зажити слави кореспондента — i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, її рятує Юхрим! I вiн пише i радiє з написаного.

В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах проти революцiї: у втратi класової пильностi, у пiдозрiлих зв’язках iз класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацiї вищестоящих органiв.

В село на бричцi приїхала перша комiсiя. Голова комiсiї, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись, вiн синiв i ставав дуже сердитим.

— Цей не помилує Себастiяна, — з жалем заговорили в селi.

— Чи не пограє вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? — зрадiли дукачi.

Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя за зачиненими дверима почала поодинцi опитувати Порфирiя, дядька Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими дверима умлiвала вiд горя i слiз Порфирiєва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятiшому: революцiї, революцiйнiй пильностi i класовiй непримиренностi. Юхрима нiхто не перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився:

— Усе?

— Поки що все. Та коли треба для протокола й действiя, iще можу, — пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова комiсiї звернувся до Бабенка:

— Ви не зможете вiдповiсти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тiнити святе слово — революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совiсть?

— Я жалiтися по всiх параграфах i iнстанцiях буду за образу iндивiдуума, — заверещав Юхрим.

— Це ви зумiєте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалiтися i доти топити людей, поки з вас не скинуть штани i не всиплють по всiх параграфах. Тiльки це може допомогти вам.

Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбiду, а на його мiсце, заточуючись, увiйшла Порфирiева жiнка. Комiсiя довго не могла їй роз’яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати її чоловiка — хай тiльки чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою.

— Ой, спасибi вам, люди добрi, — нарештi ожила жiнка. — То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.

— Мiцний? — задихаючись, поцiкавився голова комiсiї.

— Горить синiми квiтами.

— Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалiєте?

— Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо — це вже для вас.

Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв і, наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсiї, двигнув до лiкарнi. Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.

Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою i землею, її найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирiєва жiнка, у великiй ненавистi до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.

А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати чутки про потаємних ворогiв революцiї, якi виживають його з села, i, висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.

Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.

 
 
вгору