— А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчує, що таке продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.

Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле щастя…

I от в стражданнi i непевних надiях стоїть вiн зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч крихiтку спiвчуття.

— Нарештi позбувся свого залiзяччя, — з клекотом, хрипом i болем вичавлює вiн з себе. — Що тепер, Себастiяне, маєш робити зi мною?

— Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася до бандитського ремесла, — гнiвно кидає голова комнезаму.

Порфирiй здригається:

— Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.

— Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене є iнша робота.

Бандит безнадiйно махнув рукою:

— Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто умiє пекти i впекти… А пам’ятаєш, Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.

— А тепер стоїмо наче на двох краях землi… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловiк.

— Чого? Бо злоба не тримається бiля розуму, — аж якось живовидячки осiв Порфирiй.

Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше спитав:

— Яка ще напасть коловоротить тобою?

— Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день… Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився, Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.

— Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi — нi?

— Навiть трохи не так, Себастiяне… Ось тодi, коли в мене вигрiбали зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя, коли свiй свого починає їсти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога? I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене… Що тепер маю робити в цьому свiтi?

— Поки що сiдай за стiл! — наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно.

Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.

— Пиши!

— Що саме? — бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.

— Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?

— Потрiбна менi ця полiтика, — обома руками вiдганяє щось од себе Порфирiй. — Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в неї, — Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого… А тепер що скажеш iм’ям властi?

— Iди додому! От i все моє казання! — спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян.

Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:

— Як ти сказав? Додому йти?

— А куди тобi ще хочеться?

— Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки.

— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.

— Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?

— Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.

— Я не про це, Себастiяне… Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба?

— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли…

— Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..

— Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.

Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив:

— Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? — нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.

— Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.

— Ет!

— Дуже прошу, вдар, Себастiяне… Зроби чоловiку радiсть.

— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна.

— Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! — широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.

Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну.