Оксамитний холоднуватий вечiр ворушиться навколо нас, пiд колесами попискують вологi колiї, шелестить i шипить листя, у долинках нам переходять дорогу клаптi туману — i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi поля, i дiд говорить до неї i до себе:

— Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк, — а далi обертається до мене: — Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?

— Не треба, дiду, — кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що сповзає в луги.

— Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.

— Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, — повторюю дiдовi слова.

— Он як! — дiдусь добряче натрушує посмiшку на сиву, аж пожовклу на мiсяцi бороду, далi защiбає верхнiй гудзик на моїй катанцi, а на босi ноги кладе оберемок сiна.

Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi, вискочили троє озброєних вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд однiєю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мої плечi. Пiд першим кiбцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним мiсяцем накупаний, кiнь.

"Бандити", — холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.

— Добрий вечiр! — владно здоровкається вершник на мальованому конi, а двоє других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.

— Доброго здоров’я, коли людина добра, — вiдповiдає дiд. В його голосi не чути нi страху, нi тривоги.

— Що везеш, чоловiче?

— Онука, не перелякайте його.

— Дiтей ми не лякаємо, — стишив голос вершник. — А зброю не везете?

— Нащо нам таке смiття!? — замахав руками дiд. — Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.

Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:

— Злякався?

— А ви б хiба не злякалися? — ще з опаскою пробурмотiв я.

— Звичайно, злякався б, — закивав головою вершник. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— Славне iм’я. У школу ходиш?

— Нi.

— Еге, — невдоволено випнулись губи у вершника. — Як же ти дав такого маху?

— Мусив, бо на зиму нема чобiт.

— А ви хiба не з багатих?

Я ображено потискую плечима, а верхiвець починає смiятися, i тiльки тепер на його картузi помiчаю п’ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив дрижаки.

Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:

— Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здивуєш — ще дуже бiднi ми. Та все одно маємо вчитися: так революцiї треба! Зрозумiв?

— Аякже, геть-усе зрозумiли, — каже дiд i похитує сивою головою.

— Що ж ви геть-усе зрозумiли? — лукаво пiдсмiюється вершник.

— От слухай: революцiї треба хлiб… — починає дiд, а вершники дружно регочуть.

— Хiба не вгадав? — дивується дiд.

— Угадали, угадали, та не все.

— А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я ще не доказав… Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.

— Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! — Здивовано i весело заговорили вершники. — А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, — Закинувши за плечi карабiни, вони прощаються з нами.

Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м’яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями:

Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою…

Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене:

— Житте… Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи.

— Дiдусю, це насправдi? — аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.

— Атож: як сказав, так i зроблю.

— I книжку менi купите? — в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.

— I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб’єм їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри…

— Справдi? — вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя…

I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.

В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув’язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не буває…