— Ну, i що ти скажеш? — замiсть вiтання питається з-за хвiртки дядько Антон.

— А що саме вам треба? — не лiзу я за словом нi до кишенi, нi до потилицi.

— Еге, чого менi тiльки не треба, а головне — мати свою пару коней.

— От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.

Моя вiдповiдь подобається Антоновi, бо вiн широко посмiхається i згадує "Iнтернацiонал":

— Да, нiхто не дасть нам iзбавлєнья… Ти до попа?

— Еге.

— I яке в тебе до нього дiло?

— Хочу книжку йому вiддати.

— Тодi ходи за мною.

Я iду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає дiятися : з кожним кроком вони все бiльше дерев’янiють, а в душу заповзає несмiливiсть, i все згадується вчорашнє. Отi проклятi раки, якi я вчора пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?

Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у дверi свiтлицi, далi шарпає їх до себе, i менi вiд цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiкає не тiльки їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:

— От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:

— Ти, може, i в шахи вмiєш грати?

— А чого ж — умiю.

— Що-що!? — аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? — Жартуєш чи смiєшся, хлопче?

— Нi, не жартую i не смiюся.

Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.

— Ти насправдi вмiєш грати в шахи?

— А чого ж, — уже смiливiше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.

— I вiн уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: — Що це буде?

— Нiби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.

— Ми-то знаємо, — єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. — То що це?

— Король!

— А це?

— Хверзь.

— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.

— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.

— А як ходить кiнь?

— По буквi "г".

— Це прямо неймовiрно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. — Хто ж тебе вчив грати?

— Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.

— Прочитав? — зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.

— Та нi.

— Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?

— Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете, давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.

Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до цигарок.

— Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? — починає допитуватися попович. — До начальства, значить…

— Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.

— I що ж ти йому казав? — заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках попових уст. — Може, скаржився?

Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:

— Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, — бо я ж хлопець!

— Он як?! — здивувався пiп, i в його iмлистих очах з’явилось щось подiбне до посмiшки.

— I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?

— Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна…

— Дарма, хлопче, дарма, — заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : — Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.

— Не мала баба клопоту… — нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:

— А ти, видно, хлопче, не промах.

— Це як коли, — вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.

Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою" в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.

Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва.

Ввечерi, пам’ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.